Page 8 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

ВСТУПНЕ СЛОВО

Унаслідок цього руїнницького експерименту цілі періоди й епохи історії
України ХХ ст. були наскрізь пронизані екстремальним хронотопом, як-от колек-
тивізація, Голодомор 1932—1933 рр., індустріалізація, масштабні кампанії дер-
жавного терору, репресій і чисток, депортація народів, урешті-решт Чорнобиль-
ська катастрофа 1986 р. За масштабами й наслідками соціальних, політичних і
культурних катаклізмів (одним з таких наслідків є зруйнований, деформований
та вихолощений до краю соціум, з якого десятиліттями систематично вилучали-
ся активні й творчі елементи), а також численних пластів травматичного досвіду
буття кількох поколінь українців, доволі складно віднайти співмірні компаратив-
ні паралелі на обширах європейської та світової історії.
Змагання, спрямовані на подолання радянської спадщини та її численних
атавізмів і рудиментів, насамперед прагнення й потуги України зійти з жорстко
заданої орбіти пострадянського світу, на якому розгорнувся і нині домінує про-
єкт неоімперської експансії Росії, становлять головний сенс новітньої історії про-
тягом трьох останніх десятиліть. А тривале панування радянського режиму, який
відгородився від світу «залізною завісою», і три десятиліття пострадянських
змагань надзвичайно загострили й актуалізували проблему співвіднесення рит-
мів української історії з європейською і світовою минувшиною.
Такими є загальні обриси того широкого діапазону викликів, суперечностей
і запитів, на які мусив реагувати й відповідати авторський колектив пропонова-
них «Нарисів». Очевидно, такі мотиви й потреби логічно спонукали до опра-
цювання новітньої концепції історії України від 1917 р. до нашого часу, точніше
до 2019 р. включно. Так постала концепція, яку автори метафорично означили як
українське «довге» ХХ ст.
Провідна ідея цієї пропозиції полягає не у звичайній екстраполяції чи рекон-
цептуалізації конструкції «довгого» ХІХ ст. Е. Гобсбаума або схеми «довгого»
ХХ ст. Дж. Аррігі. Натомість йдеться про те, щоб кардинально інакше представи-
ти й осмислити конфігурацію нашої минувшини. Власне, головна мета цих «На-
рисів» — показати й пояснити, як і завдяки чому відбулося розходження ритмів
української та світової історії, а також віднайти спільні вісі для їхньої синхроніза-
ції у новітньому історичному наративі, однак не спрощуючи і не зводячи насичену
фактографічну канву нашого минулого до універсальних тез і всеохопних формул.
Із цієї перспективи було опрацьовано й запропоновано новітню структуру
нарисів історії України у межах окресленої хронологічно-просторової локалі-
зації. Вона зорієнтована на конструювання і репрезентацію історії України від
1917 р. до нашого часу у формі трьох великих, але добре диференційованих про-
сторово-хронологічних сегментів: Постімперська доба (1917—1939), Епоха про-
тистояння світових систем (1939—1990) та Сучасна доба, чи епоха посттота-
літарного / постколоніального транзиту (1991—2019). Кожному з окреслених
сегментів відповідає перша, друга та третя книга «Нарисів».
У певному розумінні така тріада епох (постімперська доба, епоха біполярно-
го протистояння та посттоталітарна доба) почасти нагадує, принаймні зовніш-
6