Page 9 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

ВСТУПНЕ СЛОВО

ньо, вищезгадану конструкцію «довгого» ХІХ ст. Е. Гобсбаума. Втім, ця концеп-
туальна тріада природно продукує інші смисли, що спираються на багатоманітні
й строкаті шари апробованого і верифікованого фактографічного матеріалу з
української минувшини.
Постімперська доба не лише пов’язана з розгортанням, перебігом, пораз-
кою та наслідками Української революції 1917—1921 рр., а й зосереджує увагу
на становищі розділеного українства, що кореспондується з багатьма макрокон-
текстами Версальсько-Вашингтонської системи міжвоєнного світового устрою.
У цьому сенсі тодішній успіх радянського тоталітарного експерименту був по-
родженням як потужної й нещадної репресивної машини, так і відносно сприят-
ливої міжнародної кон’юнктури, яку сповна використав більшовицький режим.
Епоха протистояння світових систем логічно сполучила дві великі війни —
Другу світову та «холодну», яку часом метафорично називали неоголошеною
Третьою світовою війною. Навіть більше, ця доба розкриває становище україн-
ства у біполярній системі координат, метаморфози, кризу й крах радянського то-
талітарного проєкту.
Посттоталітарна доба, чи епоха постколоніального транзиту нашої країни,
охоплює насамперед українські змагання на пострадянських теренах, що синхроні-
зуються з прагматичними й утилітарними реаліями сучасного глобалізованого сві-
ту. Ця епоха безперечно має власну логіку розгортання, означену двома українськи-
ми революціями — Помаранчевою 2004 р. і Революцією Гідності 2013—2014 рр.
Вони неначе задали ритмічність і певну циклічність коливань проєкту Укра-
їна, зорієнтованого на вихід із координат пострадянського світу. У цьому розрізі
представлено й нинішню російсько-українську війну. Метафорично названа гі-
бридною, вона у широкому сенсі є віддзеркаленням передумов і реалій сучасного
глобального світоустрою.
Врешті, варто наголосити, що «Нариси» відображають практики і стратегії
сучасних українських істориків, які остаточно відкинули пострадянську парадиг-
му соціогуманітарного й історичного знання.
Концептуальний каркас «Нарисів» сконцентровано довкола низки взаємо-
пов’язаних фокусів, які у певному розумінні доречно розглядати як провідні
макроконтексти українського «довгого» ХХ ст.: 1) Перша світова війна, ре-
волюція та українське суспільство; 2) змагання революції та контрреволюції в
українському соціумі; 3) більшовицький експеримент, радянський тоталітаризм
і його трансформації; 4) український національно-визвольний рух / українське
відродження / модернізація національного проєкту; 5) регіонально-просторо-
ве розмаїття української минувшини на полі історичної пам’яті; 6) імперський і
неоімперський проєкти Росії та їхні впливи на українську історію; 7) пострадян-
ський / посттоталітарний транзит України і сучасний глобальний світ.
Певна річ, окреслена канва пріоритетних дослідницьких фокусів у жодному
разі не вичерпує сюжетну та проблемно-тематичну палітру «Нарисів», але саме
вона формує її основні засади й координати.
7