Page 32 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ: САМОУСВІДОМЛЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ (1990—2019)

Майже за три тижні до проголошення «Акта державної незалежності», 1 серп-
ня 1991 р., у Києві з візитом перебував президент США Дж. Буш. У своєму ви-
4
ступі (після критичних публікацій в американських ЗМІ названому «котлета
по-київськи») з трибуни Верховної Ради УРСР американський лідер провів од-
нозначну тезу: для його команди оновлений СРСР потрібніший за незалежну
Україну (хоча, наприклад, для прибалтійських республік було зроблено виняток).
Якщо на Заході поява української держави викликала занепокоєння, то у
Москві «Акт проголошення державної незалежності України» був сприйнятий
відверто негативно. Навіть після заколоту ДКНС Б. Єльцин вважав основним
сценарієм подальшого розвитку СРСР його збереження шляхом глибокого ре-
формування. Він усвідомлював, що М. Горбачов піде на усі можливі поступки.
Однак проголошення української незалежності зламало стратегію Кремля. Особ-
ливе занепокоєння викликали плани України щодо перепорядкування собі під-
розділів збройних сил СРСР, розташованих на її території. Угрупування склада-
ло понад 750 тис. осіб. На відміну від прибалтійських республік, які наполягали
на повному виведенні радянських військ і планували створити національні армії
з «нуля», українська влада вирішила, що ефективніше та економічно доцільно
формувати власні збройні сили на радянській основі.
Уже за два дні після проголошення української незалежності, 26 серпня,
прес-секретар Б. Єльцина П. Вощанов виступив із заявою, попередньо схвале-
ною російським президентом, що Росія припускає перегляд кордонів з тими рес-
публіками, які відмовляться підписувати новий Союзний договір (за винятком
5
прибалтійських держав) . Не викликало сумнівів, що основним адресатом заяви
була Україна — претензії стосувалися Криму та значної частини Лівобережної
України (зокрема Донбасу). Невдовзі мер Москви Г. Попов амбіційно висловив-
ся про Одеську область та Придністров’я.
Аби пригальмувати державне будівництво в Україні, Росія спробувала реалі-
зувати тактику затягування офіційного Києва у переговорний процес. 28 серпня
в Україну була направлена делегація на чолі з віцепрезидентом РФ О. Руцьким.
Переговори були гострими, однак зупинити вихід України з СРСР не вдалося.
За підсумками переговорів був підписаний спільний протокол, що зафіксував
визнання між Україною та Росією міжреспубліканських кордонів, встановлених
за СРСР, міждержавними. Протокол не мав юридичної сили, але транслював за-
спокійливі сигнали по обидві боки кордону, а також — зовнішньому світу, що
міждержавного воєнного конфлікту не буде.
Попри деякий спад напруги у відносинах Києва та Москви, югославський
сценарій в епоху розпаду СРСР не сходив з порядку денного. Так, на початку ве-
ресня в російську пресу просочилася інформація, що у Москві розглядають мож-

4 До речі, текст виступу готувала майбутній держсекретар США в адміністрації
Дж. Буша-молодшого К. Райс.
5 Вощанов П. Ельцин как наваждение. Записки политического проходимца. Москва,
2019. С. 174—175.
30