Page 28 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ: САМОУСВІДОМЛЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ (1990—2019)

стану (ДКНС, більше відомий за російською абревіатурою — ГКЧП). Після цьо-
го була оприлюднена офіційна заява (датована 16 серпня) голови Верховної Ради
СРСР А. Лук’янова, у якій той жорстко розкритикував проєкт союзного договору.
Зранку 19 серпня в Москві було проголошено надзвичайний стан і були
введені війська, зокрема бронетехніка. Загальнодержавні телеканали припини-
ли мовлення (постійно транслювався відеозапис балету «Лебедине озеро»),
у випусках новин подавалася лише позиція ДКНС, також виходили сюжети з
негативними оцінками демократичних сил та їхніх лідерів. Президент РРФСР
Б. Єльцин не визнав повноваження ДКНС. Навколо Будинку Рад Російської
Федерації (так званий Білий дім) виросли барикади, десятки тисяч мешканців
Москви прийшли на його захист. Серед захисників була й «українська сотня»
під синьо-жовтими прапорами, яка складалася з українців, що мешкали у Москві
або приїхали у відрядження чи у приватних справах.
В УРСР позицію ДКНС представляв заступник міністра оборони СРСР
В. Варенніков (поміж іншого, був одним з керівників операції із захоплення радян-
ськими спецпризначенцями телевежі у Вільнюсі у січні 1991 р., під час якої загину-
ло більше десяти цивільних громадян, а майже 150 осіб отримали поранення). Він
намагався за підтримки першого секретаря КПУ С. Гуренка добитися від голови
Верховної Ради УРСР Л. Кравчука запровадження надзвичайного стану у респуб-
ліці. ЦК КПУ виступив із відозвою, у якій закликав підтримати заколотників.
Л. Кравчук, який публічно не засуджував путчистів (понад те, союзне телебачення
транслювало його позитивні оцінки дій ДКНС), відмовився уводити надзвичай-
ний стан, посилаючись на норми республіканського законодавства (це міг зроби-
ти лише парламент) та на відносний суспільний спокій в УРСР. В. Варенніков не
мав політичного ресурсу, щоб дотиснути українське керівництво, і питання треба
було вирішувати через Москву. Однак там ситуація загострювалася, тим більше, що
його самого відкликали в Москву, де почалися зіткнення громадян із військовими.
Українськими містами прокотилася хвиля протестів проти ДКНС, у Харкові
та Донецьку розпочалася підготовка страйків. Тернопільська, Івано-Франківська
та Львівська обласні ради ухвалили рішення про невизнання ДКНС. 20 серпня
«Народна Рада» спільно з іншими національно-демократичними організаціями
ініціювала проведення позачергової сесії Верховної Ради УРСР для організації
захисту державного суверенітету. Наступного дня парламент ухвалив рішення
про невизнання рішень ДКНС на всій території республіки.
Розв’язка у Москві наступила 21 серпня — путчисти не отримали широкої
суспільної підтримки, штурм спецпідрозділами «Білого дому» так і не відбувся.
На захист останнього були перекинуті підрозділи МВС РРФСР, зокрема курсан-
ти міліцейських училищ, та військові почали переходити на бік демократичних
сил. ДКНС спробував знайти спільну мову з М. Горбачовим і направив до нього
делегацію, але той відмовився її прийняти. Натомість залишивши резиденцію у
Форосі, вночі 22 серпня він повернувся до Москви, сподіваючись, що більше не-
має перешкод для підписання нового союзного договору.
26