Page 400 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ: САМОУСВІДОМЛЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ (1990—2019)

з’явилися близькі за змістом документи соціального блоку Української Право-
87
славної Церкви (2000) , на початку 2001 р. аналогічний документ було ухвалено
88
89
на соборі УПЦ (КП) , Українською Греко-Католицькою церквою (2002) та
низкою протестантських церков України.
Як неодноразово зазначали вітчизняні експерти, український контекст не
вкладався у прокрустове ложе концепту «одна нація, одна держава, одна віра»
чи «в незалежній державі — незалежна церква». Не лише православ’я, а й гре-
ко-католицизм, з огляду на закоріненість в українській історії та культурі, мали
право називатися національними релігійними феноменами. Однак важливим
явищем відповідної суспільно-політичної дискусії були не стільки об’єктивні
процеси всередині церкви, скільки намагання влади використати їх на користь
свого зміцнення. Ніхто, напевно, не заперечуватиме доречності одного з пер-
ших визначень феномену «національної церкви», запропонованого С. Здіору-
ком, який відводив релігії важливу роль у процесі українського націє- і держа-
вотворення і доводив, що «етноконфесійна специфіка релігії стимулююється
необхідністю потреб нації у власній релігійній структурі, суттєво допомагає
самоусвідомленню нації як самоцінності й самодостатності, а відтак є могутнім
чинником розбудови власної національної держави, як повноправного і рівно-
90
правного суб’єкта міжнародних відносин» . Водночас складно заперечити, що
націєтворча риторика українських можновладців мало сполучалася з реальною
практикою, а намагання підігнати життя під певні теоретичні викладки оберта-
лися нагнітанням суспільної напруги.
Водночас не варто заперечувати того факту, що ідея «національної / держав-
ної церкви», якою вона постала на зламі 1990—2000-х років, та дискусія, яку
вона спричинила, надали поштовху для кристалізації самоідентифікації не лише
сучасних українських церков, а й суспільства загалом. Важливим наслідком цієї
внутрішньої роботи стало усвідомлення у церковному й нецерковному середови-
щі факту інклюзивності поняття «національна церква» і того, що жодна з церков
не може претендувати на виняткове право називатися «національною / держав-
ною», тож змушена вступати в діалог з не менш «національною» іншою церк-
вою. Наважимося стверджувати, що саме це лягло в основи опорності україн-
91
87 Основи соціальної концепції Української Православної Церкви. Київ, 2002.
88 2004 р. Українською Православною Церквою Київського Патріархату оприлюднена
декларація «Про духовне відродження українського суспільства в умовах глобалізації сві-
ту». URL: http://risu.org.ua /ua/index / resourses/church_doc/uockp_doc/34100/
89 Декларація «Про духовне відродження українського суспільства в умовах глобалі-
зації світу».
90 Здіорук С.І. Суспільно-релігійні відносини: виклики Україні XXI століття. Київ, 2005.
С. 81—82.
91 Попри наявність прикладів спроб іншування за релігійною ознакою. Див.: Кочан Н.
Етноконфесійні стереотипи сучасної УГКЦ: РКЦ як «польська Церква» в Україні. Науко-
ві записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. 2006. Вип. 29. С. 300—328; Інтерв’ю глави
УГКЦ кардинала Л. Гузара газеті «Високий замок». 2002. 15 берез.; «Церква як добра ма-
374