Page 619 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Післямова. Україна у світовому історичному процесі: досвід минулого, спрямований у майбутнє

зарубіжні ненависники України. Іронізувати з приводу надзвичайно важливих
речей стало нормою українського політичного сьогодення.
Проте яким би бурхливим воно не видавалося, з огляду на історичну пер-
спективу стає зрозумілим — ще ніколи Україна не перебувала так близько до
мети реальної суверенізації, реальної демократизації, реального народовладдя.
Соціологічні заміри «життєвих показників» українського організму дають під-
стави робити висновки, що він врешті став на шлях подолання кризи надзви-
чайно складної затяжної хвороби і поволі одужує. Переламним моментом став
Майдан-2014, принциповим досягненням якого стало перепрочитання і актуа-
лізація на масовому рівні поняття Гідності.
Про цю віху Вахтанг Кебуладзе писав так: «Не можна редукувати Майдан
до інтересів і розглядати його лише як виступ за краще життя або до ресентимен-
ту і жаги помсти, мовляв, головною була вимога посадити Януковича та членів
його злочинної зграї. Майдан також аж ніяк не був лише виступом за створення
направду української держави, вільної від руйнівного впливу російської імперії.
Дуже важливим елементом дискурсу Майдана було відчуття власної гідності.
Люди виходили не тому, що вони погано жили і, до речі, всі соціологи мають
підтвердити, що Майдани відбуваються не тоді, коли економічний занепад. На-
впаки, люди виходять не заради того, щоби краще жити, люди виходять тому, що
25
відчувають, що їхня гідність під загрозою» .
Не доводиться применшувати історичне значення цього в житті країни-на-
ції, яку не одне сторіччя намагалися стерти з лиця землі та з історії, знищуючи
передусім Гідність, а вже потім — фізично, економічно, інституційно, ментально,
етнічно, мовно, культурно тощо.
Самосмислення пострадянських націй і їхні відповіді на екзистенційні пи-
тання, як зазначають деякі дослідники, суттєво відрізняється від решти світу.
Білоруський дослідник Володимир Фурс описує пострадянську динаміку в тер-
мінах регресивної соціальності, а українець Михайло Мінаков — у концепції
демодернізації. Низка інтерпретацій та оцінок стали значною мірою наслідком
простого запозичення західних кліше, поверхово, а то й зовсім не осмислених і
не укорінених на місцевий соціокультурний ґрунт. Неусвідомлена, стихійна, си-
туативна соціальна інтеграція в ідеальний (у тому сенсі, що він був не реально
наявним, а таким, що існував у головах радянських обивателів та пострадянських
еліт як умоглядний образ Іншого) західний цивілізаційний контекст не міг від-
буватися тим часом інакше, аніж через руйнування «традиційних режимів само-
розуміння» (Т. Щитцова), що, звісно, спричиняло поглиблення соціальних роз-
ламів та загострення соціальних суперечностей.
Найнаочнішою ділянкою оприявлення цих суперечностей стали національ-
на свідомість (і, відповідно, боротьба націократичного та громадянського проєк-
тів націєтворення) та історична пам’ять (і, відповідно, боротьба соціалістичного
та капіталістичного соціально-економічних проєктів, самостійницької та імпер-
25 Там само.
569