Page 617 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Післямова. Україна у світовому історичному процесі: досвід минулого, спрямований у майбутнє

зокрема жовто-блакитний. Хтось просто припинив прикидатися. Хтось зламав
свої романтичні ілюзії, власне — себе самого, «заматєрєвши» і обернувшись на
звіра. Але більшості довелося здирати з себе шкіру живцем, аби підлаштуватися
під новий ворожий для них світ, де не було держави-комуни і комуністичної ілю-
зії. Ця когорта довічних дітей патрональної держави стала подібною до «важких
підлітків», які витратили кілька десятиліть на те, аби за будь-що не дорослішати.
Вони прагнули до скону лишатися дітьми — у соціальному плані.
Зрозуміло, що серед мешканців СРСР були і ті, хто йшов до суверенізації
України все своє життя. Союз українських націоналістів, націонал-комуністів,
націонал-демократів, лібералів та антирадянщиків в усіх їхніх суспільно-полі-
тичних версіях став стартовим соціальним майданчиком, на якому розбудову-
валася незалежна Україна. До них пристала, як водиться, низка попутників, для
яких український політичний проєкт був лише знаряддям, тобто всі ті — хто став
Кимось саме в Україні, для кого вона стала стартовим майданчиком фінансового,
економічного чи політичного піднесення.
Шлях незалежної України потужно гальмувала одна дошкульна проблема:
у всіх у них — і романтиків української національної ідеї, і прагматиків дико-
го капіталізму, і політичних авантюристів — була своя уявна Україна та шлях,
яким вона мала просуватися в майбутнє. Для одних вона була самодостатньою
цінністю, для інших — інструментом задоволення власних амбіцій. Величезний
діапазон ціннісних домінант і стратегічних орієнтирів і став причиною болісно-
го, затяжного та малоконструктивного пострадянського транзиту українського
проєкту. Ще більше його ускладнювала відсутність суспільного консенсусу в пи-
таннях стратегічної перспективи (що оприявнювалася як конституційними ре-
формами, так і кількома Майданами) та відсутність розуміння цієї перспективи
навіть на найвищих ланках державного менеджменту, що найопукліше виявило-
ся в розпачливих кучминських: «Я достеменно знаю: країну ми розвалили» та
23
«Скажіть, яке суспільство ми збираємося будувати, і я його будуватиму» .
Радянський лад відучив обивателя мислити стратегічно. «Жити тут і сьогод-
ні» — провідне гасло сучасного обивателя і в Росії, і в Україні. Про те, як жити-
муть вони самі, їхні діти та онуки через 20, 30, 50 років, ніхто або майже ніхто не
замислюється. Найстрашніше — непоодинокі голоси віщують: України тоді вже
не буде. Власне, після нас — хоч потоп. Чи замислюються ці віщуни — спадкоєм-
ці Людовика XIV, автора цього вислову — що «потоп» за такого ставлення і та-
кої особистої відповідальності може наступити не «після» них, а саме в їхньому
власному життєвому часі? Навряд чи.
Саме завдячуючи громадянській безвідповідальності і некомпетентності
пересічних українців питання історичних перспектив українського політичного
проєкту досі залишається відкритим. 24,45 % (4,5 млн голосів) П. Порошенка
проти 73,22 % (13,5 млн голосів) В. Зеленського стали підсумком виснажливої,
«гібридної» за використаними політтехнологіями передвиборчої гонки 2019 р.
23 Кучма Л.Д. После майдана. Записки президента. 2005—2006. Киев, 2007.
567