Page 613 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Післямова. Україна у світовому історичному процесі: досвід минулого, спрямований у майбутнє

ють за їхніми огорожами. Саме тому цілі класи бадьоро підіймали руки, голосуючи
за виключення з комсомолу та піонерів дітей «ворогів народу», а пізніше цькували
їх на умовах цілковитого бойкоту. Саме тому партійні збори перетворювалися на
істеричні шоу з прокляттями і закликами до самосуду. Саме тому жінки зрікалися
чоловіків, а чоловіки — жінок, батьки — дітей, діти — батьків. У межах радянської
України, як і СРСР загалом існувала ціла каста «недоторканих», яким не було
ходу нікуди, лише — на важкі й небезпечні для здоров’я виробництва.
Пересічний радянський обиватель тимчасом існував у цинічній за своєю
цнотливістю системі викривлених координат, де правда і неправда помінялися
місцями, де для особистості не лишилося місця — її заступив оспіваний радян-
ський колективізм, що на повірку виявлявся обов’язком колективного цькування
усього, що виявляло хоч якусь незгоду з наявним порядком. Система перманент-
ного більшовицького терору обернула пересічного радянського громадянина на
глибоко нещасну, обмежену, як нині кажуть, скалічену істоту з неусвідомленими
травмами і комплексами.
Незрозуміла західному світу ностальгія за радянською системою її вихованців
доволі просто пояснюється: певна частина радянських громадян чи то усвідомлено,
чи ні — дійсно мало знала про темний бік «соціалізму». Інша — попри страшні
сімейні травми і особистий досвід щиро вважала, що іншого шляху не було. Власне,
ця позиція була віддзеркаленням ментальної інвалідності жертв більшовицького
терору, які не змогли піднятися над настановами і вихованням «любого батька на-
родів» і назвати вбивцю — вбивцею, ката — катом, збоченця — збоченцем. Для
них це було те саме, що зректися самих себе, визнати, що життя перетворилося на
суцільну ману. Отож, нав’язана більшовизмом кругова порука мовчазної підтримки
державного садизму щодо Людини обернулася не лише проти його безпосередніх
жертв, а й проти мовчазних споглядачів, зробивши з них не жертв, а співучасників.
Розірвати це порочне коло можна, лише назвавши речі своїми іменами.
Геніальним винаходом більшовиків стало «омайбутнення» власного політич-
ного проєкту і перетворення його на вісь існування кожного радянського громадя-
нина. Імплементація більшовицького політичного дискурсу в 24-годинний життє-
вий цикл піднесла політизацію обивателя на невідомий раніше світу рівень. Ста-
лінізм перетворив політику на культ. Це можна (і певне, цим займуться прийдешні
покоління істориків) розбирати докладно та ілюструвати прикладами з діяльності
сільрад, Верховної Ради, партійних з’їздів усіх рівнів, але також — зборів трудових
колективів, загалом цілого пласту радянських анекдотів. Це був пафосний героїч-
ний культ, що формував канони соціальної поведінки і структурував суспільство.
Якщо в традиційних суспільствах проблеми політичного порядку денного
обговорювалися у певних політичних колах, на партійних форумах, у профспіл-
кових організаціях і модних вітальнях та ЗМІ, передусім у переддень виборів чи
змін на вищих щаблях влади, і лише в екстраординарних випадках — виявля-
лися як революційні потрясіння мас, то у радянській країні ними було наскрізь
просякнуте все — від пологових будинків, з портретами вождів на стінах палат
563