Page 608 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Післямова. Україна у світовому історичному процесі: досвід минулого, спрямований у майбутнє

перестати бути грузином, не йшлося. На перешкоді цьому стояла традиційна сві-
домість пересічних обивателів і партійців, тобто — об’єктивний стан уявленої
спільноти, що за кілька десятирічь отримала назву «радянський народ». Баналь-
ною мовою: 1917 р. постімперське суспільство перестало бути основою імпер-
ського проєкту, що тримався на трьох китах: «Православ’я. Самодержавство.
Народність», але громадянською нацією не стало і стати не могло апріорі. На
перешкоді цьому процесу поставала сама природа радянського ладу.
Упродовж міжвоєнного періоду курс національної політики більшовиків
чутливо (в ручному режимі) корегувався кілька разів. Почавши з відвертого
шельмування українського питання, на середину 1923 р. Кремль підійшов до
розуміння своїх тактичних помилок і допустив яскравий коренізаційний екс-
19
перимент О. Шумського / М. Скрипника , 1933 р. затаврований як націонал-
ухильництво. Згодом він ще неодноразово використовував алгоритм радянської
апаратної українізації як жорстко керований і напрочуд ефективний політичний
інструмент. Саме під керівництвом О. Шумського та М. Скрипника коренізація в
Україні трансформувалася в державний інструмент модернізації широких верств
населення. Значною мірою, хоч і в урізаній класовій версії, вона надала потужно-
го поштовху процесу «дозрівання» етнічної української нації. Сприятливіших
умов та не мала ні до, ні після цього короткочасного періоду. Водночас, передусім
завдячуючи непівській лібералізації, українізація перетворилася на вагомий по-
літичний фактор укорінення більшовицької влади в Україні та її подальшої ра-
дянізації, що на кінець 1920-х років мала безліч безперечних досягнень. Дискур-
сивно українізація існувала у двох інтерпретаціях: радянської — прогресивної і
петлюрівської — контрреволюційної, що забезпечувало ідеологічний фундамент
оспівування СРСР як союзу рівноправних народів і синхронних йому зачисток
тих, хто виступав за нерадянський формант існування держав-націй.
Умоглядна загроза переростання автономізму радянської республіки в само-
стійництво (як це було під час політичної еволюції Центральної Ради) залишала-
ся нав’язливою ідеєю Й. Сталіна. В його плані побудови комунізму Україна була
тим елементом, без якого вся конструкція розсипалася наче картковий будино-
чок. Загрози радянському проєкту, що нібито генерував Харків / Київ, були умо-

19 Напрочуд відверто мотиви більшовицької українізації віддзеркалювали слова пред-
ставника Політбюро ЦК РКП (б) Григорія Зінов’єва на V Всеукраїнській партконференції
(17—22 листопада 1920 р.): «Сделать так, чтобы никто не мог заподозрить, что мы хотим
мешать украинскому мужику говорить на украинском языке... Мы считаем, что язык должен
свободно развиваться. В конце концов через ряд лет победит тот язык, который имеет больше
корней, более жизненный, более культурный» (Див.: Попов Н.Н. Очерк истории Коммуни-
стической партии (большевиков) Украины. 2-е изд. Xарьков, 1929. С. 255.). У цьому висту-
пі концентровано висловлене як механістичне тлумачення проблем культурного й мовного
транзиту, так і властиве більшовикам маніпулювання мовним питанням: зрозуміло ж, у со-
ціальному світі закон Ч. Дарвіна не діє, мова сама по собі не може бути ані «культурнішою»,
ані «життєвішою» — такою її роблять умови, що створюються в контексті соціально-еконо-
мічного та етнокультурного існування її носія.
558