Page 607 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Післямова. Україна у світовому історичному процесі: досвід минулого, спрямований у майбутнє

трофованим неефективним чиновницьким апаратом, приспаним суспільством,
екстенсивними економікою та виробничими силами, патріархальністю та патро-
налізмом. Обіцяючи якісний ривок у нову соціально-економічну формацію з
якісно новими суспільними відносинами та громадянською свідомістю, сталін-
ська держава-комуна насправді поневолила суспільство, позбавивши можливос-
тей самовдосконалюватися і саморозвиватися природним шляхом.
Більшу частину свого історичного часу у складі Російської / радянської імпе-
рій Україна, якщо не випадала з цього тренду, то намагалася це зробити. І відбува-
лося це не випадково, а внаслідок власних внутрішніх, непідвласних імперському
уніфікаційному впливу, інтенцій. У радянські часи, з їх карколомними соціальни-
ми, економічними і культурними експериментами на межі соціоінженерії та масо-
вого кодування, радянська Україна була яскравим майданчиком. Цьому сприяло
безліч факторів: і місцеві за походженням, харизматичні більшовики з неабияким
інтелектуальним потенціалом (зокрема М. Скрипник та О. Шумський), і непере-
січна етнонаціональна ситуація, і змістовний революційний андеграунд та істо-
рія революційного руху в середовищі етнічних громад, що генерували власні по-
літичні проєкти, і потужний вплив / тиск альтернативних національних проєктів
сусідніх молодих держав, і, власне, український характер та історична пам’ять з
вікопомними акцентами Запорозької Січі та Коліївщини, оспіваних великим
Кобзарем і вкорінених у масову свідомість як національний міф.
Тож навіть на тлі європейських поліетнічних країн досвід радянської Украї-
ни посідав непересічне місце саме внаслідок оригінальної постановки не лише
українського питання (що, зрозуміло, було центральним), а й питань етнічних
меншин — єврейського, польського, німецького, румунського, грецького, бол-
гарського тощо.
Перша світова війна та спричинені нею зміни державних кордонів і розпад
континентальних імперій актуалізували проблему самоідентифікації, бо каталі-
зували народження нових соціальних / регіональних / національних спільнот.
Низка новонароджених країн Європи практикували моделі жорсткого націона-
лізму як основи націє- і державотворення. Класифікуючи населення за релігійни-
ми, етнічними, соціальними, статевими тощо ознаками і сортуючи їх в установах
на зразок шкіл і тюрем, уряди, як зазначав М. Фуко, формували тим самим іден-
тичності мешканців модерних держав. Дещо подібне відбувалося й у СРСР.
Та все ж система категоризації за класовою і національною ознаками, устале-
на зрештою в СРСР / УРСР, не мала аналогів у світі. Її наріжним каменем були
репресивна складова (у цьому сенсі активним співтворцем ідентичностей були
органи ВУЧК-ДПУ-НКВС з їхніми особливими обліками) та ідеологія. Засад-
ничою ідеєю суспільного розвитку протягом міжвоєнного періоду була ідея кла-
сової боротьби / війни. Упродовж двадцяти років найкарколомніших соціальних
трансформацій з кількома «комуністичними штурмами», безкінечними «чист-
ками» та репресіями категорія «національність» виявилася найстійкішою, бо
можна було бути «колишнім» і водночас членом політбюро, а от про те, щоб
557