Page 609 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Післямова. Україна у світовому історичному процесі: досвід минулого, спрямований у майбутнє

глядними. Ані М. Скрипник, звинувачений у націонал-ухильництві, ані поготів
П. Постишев не виношували жодних планів суверенізації України. Приписуван-
ня їм вигаданих злочинів відігравало роль банального приводу, що давав змогу
Кремлю здійснювати періодичну / профілактичну санацію етнокультурного про-
стору, оновлення номенклатури та масові «виховні» акції, головною метою яких
було превентивне упередження визрівання національних еліт: політичних, інте-
лектуальних, мистецьких, отже — ефективне гальмування повноцінного націє-
творення. Маніпулювання масовою свідомістю та генерування хронічних сус-
пільних тривог допомагали дискурсивно творити новий світ відносин, в якому
національне походження і національна ідея ставали загрозою фізичному існу-
ванню як такому. Унаслідок цього так звана національна політика після 1933 р.
нагадувала смертоносний маховик, який щораз «підчищав» зловмисних попе-
редників, тож після Великого терору здійснювати національну політику в Україні
фізично було нікому. Кадровий кістяк українізації / коренізації був знищений
чи ізольований у ГУЛАГу. Пересічні радянські громадяни, виснажені багаторіч-
ними змінами курсу та його виконавців / керівників, були морально готові до
згортання українізації / коренізації та русифікації, що перетворилася на тест по-
літичної лояльності. Це, однак, не означало, що національна ідея була остаточно
скинута з рахунків.
Інкорпорувавши Західну Україну, Кремль реінкарнував українізацію. Вко-
тре терор на тлі українізаційної риторики став основою радянізації анексованих
територій та їхнього населення, що у новій історичній ситуації повторилося по
Другій світовій війні, коли керована українізація інструменталізувала антибан-
дерівський терор і черговий погром так званого українського буржуазного наці-
оналізму. Кремль ще неодноразово робитиме спроби денаціоналізувати Україну,
підбираючи вдаліший час для остаточної відмови від «української карти», однак
до кінця радянської історії цього так і не станеться. Тож історія «вирішення на-
ціонального питання» по-радянському виявила очевидну закономірність: лібе-
ралізація в сфері національної політики досягала максимуму на етапі утверджен-
ня при владі чи при загрозі її втрати і зводилася до мінімуму тоді, коли Кремль
упевнено тримав у руках важелі управління.
Російський дослідник В. Красильщиков ту модель модернізації, що склалася
в СРСР і основним принципом якої є оновлення заради збереження імперії, на-
20
зиває імперською . Цей принцип мав безпосереднє відображення в більшовиць-
кій теорії національного питання, де відзначалася потреба будівництва «націо-
нальної формою та соціалістичної змістом» культури. «Врахування особливос-
тей національного менталітету інших, хоча б основних («титульних») народів
СРСР (а не лише російського), гіпотетично могло б створити таку модель мо-
дерного суспільства, яке б подолало проблему саморозвитку за відсутності мобі-
лізуючого чинника зовнішньої небезпеки. Але це зробило б реальною небезпеку
20 Красильщиков В.А. Вдогонку за прошедшим веком: Развитие России в ХХ веке с точки
зрения мировых модернизаций. Москва, 1998. С. 22, 28, 52.
559