Page 614 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Післямова. Україна у світовому історичному процесі: досвід минулого, спрямований у майбутнє

породіль, до цвинтарів із незмінними зірками на могилах, що засвідчували при-
належність померлих до комуністичного експерименту. Комуністичний проєкт
мав свій початок (1917), мав перспективну мету — перемогу комунізму у світо-
вому масштабі. Усе, що було перед тим, вважалося малозначущою прелюдією
масштабного ривка людства в прекрасне майбутнє. І, зрозуміло, не рахуючись із
жертвами, кожен радянський громадянин мав пишатися своєю причетністю до
цієї грандіозної мети. Це був виклик самій природі людини цивілізації другої
хвилі — приземленій, залежній від щоденної боротьби за хліб насущний, звиклої
до нерівності та меркантильності. Революційний підхід відбився в популярному
гаслі першого радянського десятиріччя: «Побудувати рай тут — на землі!».
Але розрахунки більшовицького проводу та їхні обіцянки були утопією, а
жертви — цілком реальними, такими, що й досі вражають уяву.
Дискурсивно вибудований світ радянського експерименту існував як окре-
мий, автономний всесвіт, що мав свою мову (радянська новомова), свою мето-
дологію й ідеологію (марксизм-ленінізм), свою етику й естетику, власне, — свою
правду. Він існував як річ у собі, майже абсолютно непроникний до двосторон-
ньої правдивої комунікації зі світом зовнішнім (якщо не вважати за таку постано-
вочні візити ідеологічно близьких друзів / делегацій із розвинених країн та країн
третього світу). Радянські люди жили і вмирали з переконанням, що він і є вищим
досягненням людської цивілізації і не може бути збагачений зовні. Правдиве по-
рівняння радянського та нерадянського світів робила неможливим повсякчасна
«турбота» органів так званої держбезпеки. Закапсулювавшись у самолюбуванні,
цей всесвіт втратив стимули розвитку і творчий потенціал, а згодом — навіть ба-
нальну динаміку кількісного зростання.
Катастрофа ціннісної ерозії, спричинена комуністичними практиками іншу-
вання й терористичними практиками, досі не подолана. У дихотомії ціннісних
установок пострадянської людини травма тоталітаризму все ще жива: в комусь
у вигляді виснажливого духовного паразита, в комусь — у вигляді невиліковного
ментального каліцтва, в комусь — як генетичний код самознищення. Призвича-
єність і лояльність до державного терору як до інструменту вирішення реальних
та вигаданих суспільних проблем, готовність обивателя не лише заплющувати на
нього очі, а й виправдовувати, ба більше — ставати частиною безжальної машини
нищення, як засвідчують практики, що панують в ОРДЛО, Криму та Росії, ли-
шається органічною прикметою транзитних суспільств і пострадянської людини.
А це не лише деформує позбавлену стабільності політичну сьогоденність, а й
затуляє обриси майбутнього. Майбутнє, в якому компартійні бонзи не просто пе-
ребувають у національному пантеоні, а й залишаються умоглядними моральними
авторитетами і взірцями для наслідування, є просто неможливим. Не можна вод-
ночас виправдовувати катів і вшановувати закатованих ними політиків, митців, на-
уковців, господарників і мільйони звичайних громадян. Ця ціннісна колізія вихо-
дить далеко за межі банального моралізаторства. Подолати її можна лише узгодже-
но працюючи над важкими і болісними для усвідомлення історичними уроками.
564