Page 616 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Післямова. Україна у світовому історичному процесі: досвід минулого, спрямований у майбутнє

них антикваріатом і витворами мистецтва, не «червоних директорів», які спро-
моглися монетувати ввірені їхньому керівництву державні підприємства, не про
«цеховиків», які ніколи не жили за радянськими законами, хоч і знали їх краще
за решту мешканців СРСР, та ніколи не сповідували радянський спосіб життя, не
про криміналітет, що вибудував в СРСР альтернативу вертикаль і альтернативну
державу в державі, і не про безліч маргіналів та послідовних антирадянщиків, які
жили в режимі заперечення радянськості та СРСР загалом. Йшлося про коло-
сальну масу законослухняних радянських обивателів, одурманених та зачарованих
пропагандою і неспроможних жити в інакшому форматі, аніж випестований деся-
тиріччями терору та розподільно-регламентативної системи партії державний па-
терналізм. Вони — десятки мільйонів, за Конституцією, колгоспників і робітни-
ків, а насправді — рабів держави-комуни, опинилися на руїнах колгоспного ладу,
«найпередовішої в світі» радянської промисловості та власних ілюзій.
Чи не найтрагічнішими «дикі дев’яності» стали для робітництва. Перетво-
рений радянською пропагандою на клас-символ, пролетаріат опинився в ситуа-
ції, коли переможне гасло більшовиків 1917 р. «Заводи — робітникам!» деваль-
вувало на рівні з рублем. У світі, де доводилося роками працювати, не отримуючи
зарплат, оскільки продукція не мала збуту, робітництво відчувало себе подібно
до культової пушкінської старої — гегемоном у розбитого корита.
У світі збанкрутілих будівничих комунізму вони навпомацки шукали своє міс-
це у радянському постапокаліпсисі: у світі без справжніх грошей та можливості їх
заробити, де закон всесилля партії змінився на закон сильного, де проголошений
вільний ринок означав базар, нашпигований кишеньковими злодіями, де управлін-
ці, які мали дбати про загальнонаціональну власність, перетворилися чи то на «но-
вих українців», чи то «осідлали» державні фінансові потоки, лишивши бідняками
мільйони своїх співвітчизників, де змичка «червоних директорів», чиновників та
криміналітету породила олігархів як вищу форму пострадянського господарювання,
де країна з її надрами, природними багатствами та залишками промисловості стала
«золотою жилою» вузького кола осіб, де увійшло у звичку імітувати політику, аби
забезпечувати безкарне розкладання України по кишенях, де третій в світі за міццю
ядерний потенціал став непідсильною ношею, де уявлення про минуле виявилися
майже стовідсотковою брехнею, а «честь і совість нашої епохи» була, як з’ясувалося
після відкриття архівів, ініціатором та виконавцем злочинів проти людства.
З огляду на загальний стан свідомості та провалля в уявленнях про навко-
лишній світ і правила, за якими він існував, перше пострадянське десятиліття
питомо стало епопеєю виживання, що принципово важливо — через чергову
ж докорінну перебудову особистості (щоправда, тепер здійснювану не силоміць
згори). Вчитися жити довелося з нуля, бо попередній соціальний досвід щодня
нівелювала жорстка і прекрасна водночас реальність 1990-х років, де «право»
сильнішого доводилося не на партзборах, а на «стрілках».
Пострадянська людина народжувалася багатьма способами. Хтось із легкіс-
тю, подібно до саламандри, просто змінив колір з червоного на якийсь інший,
566