Page 321 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Розділ 7. Друга олігархічна республіка в умовах гібридної війни

рактер. Політичні та бізнес-еліти, а також міжнародних партнерів тривожила за-
лежність державної політики від однієї олігархічної сили — лідера групи «При-
ват» І. Коломойського. Його представником у владі вважався очільник Офісу
Президента А. Богдан, який був найвпливовішою фігурою в політичній команді
В. Зеленського. Не менш дратівливими були сигнали про можливість повернен-
ня старим власникам «Приватбанку», а також розгортання конфліктів з рештою
олігархічних структур. Почався наступ на бізнес-імперії Д. Фірташа та Р. Ахмето-
ва, у міжнародний розшук було оголошено К. Жеваго та О. Бахматюка, здійсню-
вався тиск на експрезидента П. Порошенка та його найближче оточення. Як і в
попередні часи це відбувалося під гаслами «деолігархізації», але почасти було
намаганням перерозподілити фінансові потоки та промислові активи. Замість
такого очікуваного виборцями повалення олігархату почали складатися переду-
мови сповзання країни до нового етапу політичної нестабільності, подібного до
2006—2008 рр., однак, що вкрай небезпечно, це відбувалося в умовах незгасної
загрози продовження російської агресії.
Перезавантаження центральної влади отримало в ЗМІ назву «електоральна
революція», оскільки за новітню добу жодній політичній силі не вдавалося сфор-
мувати абсолютну більшість у парламенті. Зрозуміло, що це — велика можливість
але водночас і велика відповідальність. Щось подібне мало місце за підсумками
перших відносно демократичних виборів 1990 р. — тоді комуністичні сили за
рахунок адмінресурсу та інерційності мас провели до Верховної Ради УРСР 239
депутатів. Останні, на відміну від «слуг народу», були тісно пов’язані з чинною
політичною системою, були «кров — від крові, плоть — від плоті» партійно-
радянської номенклатури. Однак саме вони стали рушійною силою «революції
згори» 1991 р.
Отже, через 28 років пострадянського транзиту коло замкнулося — країна
увійшла у новий політичний цикл зі старими несправдженими очікуваннями
та запитами: на формування нових еліт, нової економічної політики і врешті-
решт — на нову Українську державу. Однак вектор цих змін та їхня соціальна
ціна, як засвідчує досвід 1990—2019 рр., можуть виявитися неоднозначними і
непідйомними.

295