Page 325 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Розділ 8. Український проєкт у посттоталітарну добу

тури, насичення її національними цінностями і, водночас, входження у світовий
6
культурний контекст .
Понятійна суперечливість і непослідовність засадничих документів ново-
створюваної української держави вочевидь була наслідком ідеологічної та полі-
тичної боротьби, що точилася під куполом Верховної Ради та у суспільно-полі-
7
тичному просторі країни . Тим часом і на політичному, і на культурному рівні
відбувався мало результативний процес взаємного поборювання між прибічни-
ками етноцентристського підходу до процесу націєтворення та прибічниками
розбудови політичної нації. Відсутність консенсусної позиції в питаннях націє- й
державотворення не лише віддзеркалювала надзвичайно складний перебіг етно-
національних процесів у пострадянській Україні, а й дискредитувала саму ідею,
маргіналізуючи державну національну доктрину.
Як наслідок, етнонаціональна політика держави спиралася на досить корот-
кий перелік документів, більшість з яких були ухвалені в установчий період дер-
жавотворення: Конституція України, Декларація прав національностей України,
закони України «Про національні меншини в Україні», «Про об’єднання гро-
мадян», мовне законодавство, нормативні акти, що визначають статус мігран-
тів, закордонних українців і права депортованих. Серед важливих міжнародних
угод, до яких приєдналася Україна, варто назвати Рамкову конвенцію про захист
національних меншин, підписану 15 вересня та ратифіковану Верховною Радою
9 грудня 1995 р., Європейську конвенцію про захист прав людини (1997), Рамко-
ву конвенцію Ради Європи про захист національних меншин (1999).
Врешті Україна долучилася до стратегії розвитку національної ідентичності в
тому вигляді, як вона викладена у звіті Програми розвитку ООН (2004): запро-
вадження єдиної офіційної мови як державної з її обов’язковим використанням
в адмініструванні, державному управлінні, війську, у системі вищої освіти тощо;
націоналізація на основі панівної етнічної групи системи обов’язкової освіти на
основі стандартних планів; упровадження мови і культури домінантної групи у
державних ЗМІ та культурних інституціях; запровадження загальнонаціональної
символіки (свята, герої, топоніміка тощо) . Варто зважити на думку В. Конончу-
8
ка, що у пропонованій експертами ООН стратегії конструювання нації не важко
відчути наголос на етноядерному типі національного соціуму. Такий погляд на
процес націєтворення в Україні поділявся і поділяється багатьма вітчизняними
етнологами і соціологами, які вважають, що політична нація не може не бути ет-
нічно маркованою і посилаються на приклад європейських націй, основою яких
є автохтонне ядро (титульний етнос). Небезпідставно вони наголошують, що
етнічне ядро існує і в націях, самоназва яких не співпадає із самоназвою домі-

6 Мистецтво незалежної України. Харків, 2007.
7 Україна: політичні стратегії модернізації... С. 20.
8 Конончук С. Політика багатокультурності та консолідація українського суспільства:
проблеми і перспективи. Регіональна політика України: формування соціогуманітарних пріо-
ритетів. Київ, 2006. С. 185—186.
299