Page 330 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ: САМОУСВІДОМЛЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ (1990—2019)

лізаційні й геополітичні центри, сповідували непримиренні й непоєднувані між
собою історичні міфи та наративи, мали різні візії минулого і майбутнього. До-
слідження українських соціологів викликали до життя цілу низку тлумачень укра-
їнської суспільно-політичної дійсності межі тисячоліть і низку міфів про «націо-
налістичний» захід і «проросійський» схід.
За таких обставин метафора «двох Україн», що називається, «влучила в
десятку»: у чіткій зрозумілій формі, інтерпретувавши винятковий зріз суспіль-
но-політичних настроїв, вона надавала загалом непогане уявлення про два по-
люси (географічні, ідеологічні, мовно-культурні), уособленням яких стали Львів
і Донецьк, але, як і кожна абстракція, неминуче спрощувала складну дійсність,
суть якої полягала у відсутності рішучого «вибору, який здійснює — і ніяк не
потрапить здійснити — Україна, борсаючись ось уже десять років на фатальному
14
цивілізаційному, культурному, геополітичному роздоріжжі» .
Микола Рябчук наголошував, що між «двома Українами», як між двома гео-
графічними, політичними та культурними полюсами, лежить величезний про-
стір, заселений людністю з доволі аморфною політичною та національною свідо-
містю. «Українську» Україну (і відповідні «проєвропейські» цінності) підтри-
мує близько чверті населення. Україну «совєтську» (з відповідними цінностями
та орієнтаціями) підтримує приблизно третина респондентів. Решта, а це майже
половина населення, на більшість запитань відповідає стереотипно: «Не знаю»,
«Не розумію», «Мене це не цікавить», «Ще не визначився». Найкумеднішою,
на думку М. Рябчука, була та обставина, що, визначившись, частина з них вислов-
лювалася за інтеграцію до ЄС, але разом із Росією; за вільний ринок, але з усі-
ма можливими «соціальними гарантіями»; за відродження української мови й
культури, але зі збереженням подальшого панівного становища мови й культури
російської, узаконеного у «двох офіційних мовах».
Фатальну роль в українській історії відіграло те, що так звана політична
еліта замість того, аби пропонувати шляхи виходу суспільства із внутрішньо
суперечливого становища, стала на шлях імітування політичного процесу та
підживлювання латентного конфлікту. З цього приводу автор метафори «двох
Україн» іронічно зауважував: «Партія влади» … як ніхто інший, потребує …
“двох Україн”, щоб відігравати роль облудного посередника між ними, — про-
даючи себе у цій ролі як на внутрішньому, так і на міжнародному ринку. Але
ще більше потребує тої третьої, “невизначеної” України, — бо саме тут розта-
шоване її основне електоральне поле, саме тут вона може сповна застосовува-
ти свій улюблений “адміністративний ресурс”, легітимізуючи своє авторитарне
правління формально демократичними “голосувальними” процедурами. Тому,
власне, й старається якнайдовше утримувати тих людей у стані зневіри, апатії,
здезорієнтованості, цинізму і, звісно, страху перед будь-яким суспільним кон-
фліктом (“поганий мир” справді кращий за “доб ру війну”). І саме тому всі про-
14 Рябчук М. Дві України. Критика. 2001. № 10. URL: https://www.ji-magazine.lviv.ua/.../
arhiv/ryabchuk.ht
304