Page 333 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Розділ 8. Український проєкт у посттоталітарну добу

світі є дуже мало чисто етнічних націй, із другого, майже всі політичні нації фор-
муються навколо одного чи декількох етнічних ядер.
Чи не першим на це звернув увагу видатний теоретик націоналізму Роджерс
Брубейкер. У праці «Переобрамлений націоналізм» (1996) він запропонував
новий погляд на нації та націоналізм. Центральне місце в роботі Брубейкера по-
сіла концепція «націоналізаторської держави». Таким чином він охарактеризу-
вав тип нових національних держав, що виникли на уламках старих імперій і ке-
руються у своїй політиці такими принципами: існує титульна національність, що
має право на цю державу; однак інтереси цієї національності у цій державі скрив-
джено і/або загрожено; тому потрібні спеціальні дії, щоб подолати кривду чи
загрозу; ці дії є виправданими задля торжества історичної справедливості; тож
формується мобілізація «знизу», щоб тиснути на державу заради запроваджен-
ня відповідних змін; держава здійснює певні зміни у законодавстві та проводить
22
політику так званої позитивної дискримінації титульної національності .
Націоналізм такої держави неминуче спричиняє негативну реакцію націо-
нальних меншин — особливо тих, значна кількість співвітчизників яких мешкає
за її кордоном і має власну державу. У більшості випадків держави-метрополії не
залишаються осторонь цієї ситуації, схиляючи «свої» національні меншини по-
вернутися у лоно своєї історичної батьківщини, бажано разом із територіями, на
23
яких вони мешкають .
«Виглядає, що Брубейкерова модель набагато точніше пояснює те, що дієть-
ся в Україні, аніж будь-які інші, — критично зауважував тоді Я. Грицак, — Маємо
російське і російськомовне населення півдня та сходу України, яке опирається
націоналізаторській політиці Києва і прагне якнайближче бути з Москвою. Існує,
однак, одна річ, яка цю модель сильно підважує. За Брубейкером, російськомовна
спільнота мала би стати сепаратистською і домагатися виходу з-під влади Києва.
У незалежній Україні бачимо щось протилежне: замість іти від Києва, вона йде до
нього, а навіть завойовує його — так, як це сталося 1994 року з перемогою Куч-
ми та 2010-го з перемогою Янyковича. У результаті маємо доволі парадоксальне
явище: попри істотні мовні, реґіональні та інші відмінності, Україна колеться, але
не розколюється». Пояснення цього парадоксу, на думку Я. Грицака, полягало в
тому, що «всередині України йде не так протистояння між двома, українським та
російським, націоналізмами, як вибір між двома ядрами, навколо яких має скон-
солідуватися одна українська нація: галицьким («Україна львівського виробни-
цтва») чи донбаським, що є ніби дзеркальним відображенням першого. Донбас
залишаться виразно російськомовним. Донбас залишається регіоном, де украї-
номовних за останні двадцять років не побільшало, а поменшало. Донбаська мо-
дель спирається на регіональну модель історичної пам’яті, із сильними запози-
ченнями з російсько-імперської, радянської та української. Зовнішня орієнтація

22 Брубейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у
новій Європі. Львів, 2006. С. 91—92.
23 Грицак Я. Хто такі українці...
307