Page 76 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ: САМОУСВІДОМЛЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ (1990—2019)

на Дніпропетровщині. Влада, зі свого боку, застосовувала адміністративні важелі
для зриву передвиборчої кампанії «Громади» у решті регіонів країни.
У мажоритарних округах переміг 101 позапартійний кандидат, так звані само-
висуванці, що не залежали від партійних бюрократій і формально могли проводи-
ти самостійну політичну та ідеологічну лінію. Жоден з них не приєднався до лівих
сил: 58 вступили до фракції партії влади — НДП, 15 — до «Громади», вісім — до
СДПУ (о), п’ять — до Партії зелених України, один — до Народного руху України.
Загалом у Верховній Раді, обраній у березні 1998 р., до звичного у поперед-
ній період розподілу політичних сил на лівих-правих, додався новий: пропре-
зидентські та опозиційні йому сили. Жодному з політичних таборів не вдалося
сформувати сталу парламентську більшість. Це, зокрема, призвело до того, що
два місяці парламентарі не могли обрати спікера. Найбільша фракція, комуніс-
ти, чотири рази безуспішно виносили на голосування кандидатуру свого лідера
П. Симоненка. Проте й іншому впливовому лівому політику — О. Морозу —
не вдалося знову посісти крісло спікера, яке він обіймав попередні чотири роки.
Урешті-решт, главою парламенту 7 липня 1998 р. був обраний найближчий со-
юзник О. Мороза лідер Селянської партії України О. Ткаченко. Запекла боротьба
за отримання посади, що могла стати своєрідним трампліном на президентських
виборах 1999 р., закінчилася для харизматичних лівих «нічиєю».
1998-й не справдив очікування влади та суспільства на покращення соціально-
економічного становища: позитивна динаміка першого півріччя різко девальвува-
ла у другому. Причини цього поза межами України — світова економічна криза,
що вибухнула наприкінці 1997 р. у Південно-Східній Азії й призвела до падіння
експортної виручки українських експортерів і неможливості отримати кредит-
ні ресурси. Ще більшого удару завдав російський дефолт серпня 1998 р. Гривня
стрімко знецінювалася, знову вгору пішли ціни на товари широкого вжитку. Украї-
на балансувала на межі дефолту. Радник Президента України А. Гальчинський зга-
дував: «У 1997—1998 роках після фінансової кризи щопонеділка у Президента
збиралося 5-6 осіб і в оперативному режимі вирішували, як втримати економіку,
щоб не втрапити знову в ту божевільну інфляцію, яку ми пережили 1993 року. Пре-
зидентові потрібно було мати сильну волю, зібрану в кулак. По суті, Президент був
тоді і главою держави, і главою уряду, і керівником Нацбанку. Все вирішувалося в
його кабінеті». Далі він описував механізм вироблення рішень: «(На засіданні)
ухвалювалися практично усі ключові рішення з питань поточної економічної по-
літики, зокрема ті, що стосувалися узгодженості дій уряду і Нацбанку, стабілізації
фінансової ситуації і обслуговування боргів, запобігання обвального падіння курсу
гривні… діяла система жорсткого контролю за виконанням досягнутих… домов-
леностей. Вони реалізовувалися через механізми ухвалення відповідних постанов
уряду і нормативних документів Нацбанку. Найважливіші питання обговорювали-
ся з подальшим прийняттям відповідних рішень на спеціально скликаних засідан-
31
нях Ради національної безпеки і оборони, а також Ради регіонів» .
31 Гальчинский А. Записки советника Президента. Киев, 2013. С. 271—272.
74