Page 21 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 1. Історичний контекст становлення модерної України та феномен Української революції

чували можливість будь-яких взаємин із Росією і розглядали українську держав-
ність як підоснову панування українців у Східній Європі.
Завдяки Михайлу Грушевському, впливовому діячеві Товариства українських
поступовців, який на злеті Української революції приєднався до Української
21
20
партії соціалістів-революціонерів , ідея автономізму збагатилася послідов-
ним демократизмом і толерантністю. Автономію він уявляв формою державного
устрою, за якої представникам різних націй забезпечено рівні права. Майбутній
голова Центральної Ради твердив, що українці, які віками потерпали від націо-
22
нального гноблення, самі не стануть гнобителями .
Українські соціалісти-федералісти (УПСФ) на чолі з Сергієм Єфремовим
покладали на «всесвітній федералізм» місію оновлення життя, примирення
23
людства в межах соціалістичного суспільства . Федералізм було проголошено
засобом відродження всього суспільства, незалежно від національної належнос-
ті. Українська національно-демократична партія (УНДП), створена ще напри-
кінці грудня 1899 р. у Львові, окреслила таке стратегічне завдання — здобуття
українцями національно-політичної, економічної та культурної самостійності
та об’єднання українських земель в одну державу. Проміжними кроками на цьо-
му шляху, за задумом фундаторів партії, були здобуття національної автономії у
складі Австрійської держави, з одного боку, та децентралізація / федералізація
Російської держави, з іншого. Один з засновників партії І. Франко зазначав, що
24
автономія надасть усім інородцям громадянську свободу та її гарантії .
Отже, в українській інтелектуальній та політичній еліті не було єдності в по-
глядах на майбутню державність та принципи її формування. Понад те, політичні
сили, що прагнули національного визволення, залишалися в меншості. З 31 пар-
тії, що з’явилися на політичному небосхилі України впродовж 1890—1905 рр.,
25
лише 15 представляли національно-визвольний рух, з них сім — українських ,
решта виступили з програмами боротьби за права національних меншин (зде-
більшого це були єврейські політичні сили).
Відкритим залишалося й питання готовності решти етносів та етносоціальних
груп, які мешкали на українських теренах, до втілення оригінальних проєктів полі-

20 Офіційно оформив членство в 1919 р., до цього вважався її неформальним лідером.
Див.: Бойко О.Д. Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР, українські есери).
Енциклопедія історії України. Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В.А. Смолій (гол.) та ін.
Київ: Наукова думка, 2019. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Ukrainska_UPSR_p
(дата звернення: 20.11.2020).
21 Він розцінював автономізацію як крок до створення Європейської федерації (ідея,
зауважимо, доволі суголосна сучасним політичним реаліям).
22 Грушевський М. Народностям України. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ,
1991. С. 103—104.
23 Українські політичні партії кінця ХІХ — початку ХХ століття: програм. і довід.
матеріали / Упоряд. В.Ф. Шевченко та ін. Київ, 1993. С. 145.
24 Франко І.Я. Свобода і автономія. Твори: в 50 т. Т. 45. Київ, 1986. С. 443.
25 Кармазина М.С. С. 125.
19