Page 343 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 13. Держава-комуна в Україні

матеріальних і культурних благ за потребами, а здійснення непопулярних серед
населення рішень покладали на радянський апарат. У листопаді 1922 р. оргбюро
ЦК РКП(б) обмежило до мінімуму коло осіб, яким розсилалися витяги з про-
токолів засідань Центрального і всіх інших партійних комітетів, і заборонило
посилатися на постанови парткомів, які передували ідентичним постановам ра-
2
дянських і профспілкових органів .
Вожді не випадково уникали виразів, які адекватно характеризували суть
радянської влади. Вони почували себе безпечно лише в затінку радянських ор-
ганів влади, які в кризових ситуаціях приймали на себе хвилі народного гніву.
Радянськими органами керували діячі другого ешелону, які знали, що в разі необ-
хідності їм доведеться брати на себе роль цапа-відбувайла. Чим більше вони за-
сиджувалися на радянських посадах, тим менше мали шансів перейти з розряду
виконавців у розряд розпорядників. Зате вони мали більше шансів на виживання.
Не випадково голова ЦВК СРСР М. Калінін або голова ВУЦВК Г. Петровський
виявилися політичними довгожителями. Ті, хто обіймав найвищі посади в пар-
тійному апараті, ставилися до них з певною поблажливістю: у боротьбі за владу
вони не були конкурентами. Л. Троцький згадував; «При обговоренні питань у
Політбюро Ленін не раз звертався з дружньою іронією в бік Калініна: “Ну, а що
3
скаже з цього приводу голова держави?”» .
Зміцнюючи диктатуру, вожді спиралися передусім на компартійно-радян-
ську номенклатуру. Однак представники номенклатури, починаючи від її най-
нижчих адміністративно-територіальних щаблів і до цекістів поза рамками ви-
конавчих підрозділів ЦК, були провідниками, а не носіями необмеженої влади.
Отже, можна говорити про диктатуру вождів, а не про диктатуру компартійної
номенклатури й тим більше — про диктатуру партії, яка постійно зростала чи-
сельно, перетворюючись на найважливіший «передавальний пас» від робітни-
чо-селянських мас до владної верхівки.
Вожді приховували власну диктатуру під симулякром «диктатури про-
летаріату». Їх не влаштовував навіть вираз «диктатура партії». Щоправда, на
ХІІ парт з’їзді у доповіді про політичну діяльність ЦК і у своїх репліках Г. Зіно в’єв
висловився без евфемізмів: «Ми ніяк цієї диктатури, яку знали досі, змінити не
можемо; диктатура партії — це роблять, але про це не говорять; диктатура про-
летаріату у формі диктатури нашої партії є абсолютно неминучою необхідністю;
ЦК на те й ЦК, що він і для Рад, і для профспілок, і для кооперативів, і для губ-
виконкомів, і для всього робітничого класу є ЦК. У цьому й полягає його керівна
4
роль, у цьому й виявляється диктатура партії» . Маючи право запропонувати
резолюцію щодо виголошеної доповіді, він, мабуть, на знак протесту проти пар-
тійного лицемірства подав текст, у якому один-єдиний раз за всю історію КПРС
проскочило це неприйнятне словосполучення: «диктатура робітничого класу не

2 Гимпельсон Е.Г. Нэп и советская политическая система. 20-е годы. Москва, 2000. С. 131.
3 Троцкий Л.Д. Портреты революционеров. Москва, 1991. С. 235.
4 Двенадцатый съезд РКП(б). С. 47, 53, 228—229.
281