Page 344 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

може бути забезпечена інакше, як у формі диктатури його передового авангарду,
5
тобто Компартії» .
Й. Сталін у 1924 р. назвав «диктатуру партії» нісенітницею і додав, що
6
в резолюції ХІІ з’їзду РКП(б) цей вираз з’явився через недогляд . Натомість
Л. Троцький, який вирізнявся більшою відвертістю, ніж інші вожді, в 1926 р.
заявив: «Зображати справу так, ніби партія тільки вчителька, а диктатуру про-
водить клас, значить підмальовувати те, що є. Основним знаряддям диктатури є
7
партія. В самому основному клас здійснює диктатуру через партію» .
Знищуючи конкурентні політичні партії, навіть якщо вони погоджувалися
перейти на ідеологічну платформу більшовиків, ЦК РКП(б) одночасно залучав
вихідців з них у власну партію, прагматично використовуючи їх навіть на від-
повідальних посадах. Цю закономірність чудово ілюструє склад верхівки пар-
тійно-радянського апарату України в 1923 р. Секретарями семи губкомів були
представники елітарного прошарку професійних революціонерів, які закладали
основи партії більшовиків, але два губкоми очолювали вихідці з інших партій:
колишній меншовик Борис Магідов і боротьбист Іван Мусульбас. 16 секретарів
окружних парткомів з 48 (у чотирьох округах ці посади залишалися вакантними)
прийшли до РКП(б) з інших партій у 1917—1919 рр. Три чверті з них були ви-
хідцями із загальноросійських партій (меншовики, есери, бундівці, анархісти),
чверть — з партій українських соціал-демократів та українських есерів. До складу
українського уряду увійшли троє вихідців з партії меншовиків — Володимир За-
тонський, М. Гуревич і Ю. Рудий. Серед дев’яти голів губвиконкомів два були
«некорінними» більшовиками — колишній боротьбист Г. Гринько і колишній
есер К. Федотов. Вихідці з інших партій очолювали три губфінвідділи, сім відді-
лів губнаросвіти і сім губземвідділів .
8
РКП(б) спочатку зберігала у внутрішньопартійному житті залишки демо-
кратизму. Зокрема, делегати на партійний з’їзд визначалися в жорсткій конку-
рентній боротьбі. З’їзд зберігав значення верховного органу партії, оскільки оби-
рав її керівництво. У партії відбувалися політичні дискусії. Вожді впливали на їх
результат силою свого авторитету, а не внаслідок апаратних комбінацій.
Однак ЦК РКП(б) прагнув керувати партійним життям за допомогою тих
самих диктаторських методів, якими він керував життям держави. Кандидатури
на ключові посади у периферійних органах партії спочатку «рекомендувалися»
ЦК, а потім формально затверджувалися місцевою парторганізацією, щоб дотри-
матися зовнішніх ознак демократизму. Це явище, назване «призначенством»,
було основою кадрової політики. І згодом викликало зростаюче незадоволення
багатьох. Найбільш рішуче протестувала фракція, що означила себе, як це не див-
но, назвою «демократичний централізм»: саме ця статутна вимога робила пар-

5 КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. Т. 2. Київ, 1979. С. 390.
6 Сталин И. Сочинения. Т. 6. Москва, 1947. С. 258.
7 Архив Троцкого. Т. 1. Москва, 1990. С. 236.
8 Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя. Київ, 1996. С. 225.
282