Page 347 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 13. Держава-комуна в Україні

ланки компартійно-радянського апарату повинні були володіти достатніми по-
вноваженнями, бо інакше партія потоне в бюрократизмі.
Таку позицію поділяли й інші периферійні керівники, якщо вони не були
маріонетками центрального апарату. Маріонетки твердили протилежне. У про-
цитованому вище звіті Д. Лебедя після зауваження про те, що секретаріат ЦК
РКП(б) поставив своїм завданням керівництво поточними справами республі-
канських парткомів, було подано такий коментар: «Це цілком зрозуміле і при-
пустиме під кутом зору принципів нашого будівництва завдання, і абсолютно
необхідне в політичному відношенні, тому що політичне керівництво повинне
15
бути максимально централізоване» .
Коли хвороба змусила В. Леніна відійти на кілька місяців від активної по-
літичної діяльності, Й. Сталін почав форсувати процес поглинання національ-
них радянських республік Росією. Найбільш рішучу протидію він зустрів з боку
Х. Раковського, але незабаром було проголошено створення СРСР. Раковський
продовжив ар’єргардні бої проти фактичної «автономізації» союзних республік
під час розроблення конституції СРСР у першій половині 1923 р. Але за від-
сутності В. Леніна він не здобув підтримки ні на ХІІ з’їзді РКП(б), ні серед апа-
ратних працівників КП(б)У, ні з боку Л. Троцького, який переймався власними
проблемами і не надав давньому другу й союзнику у внутрішньопартійній бо-
ротьбі ефективної підтримки. Панівна в політбюро ЦК «трійка» у липні 1923 р.
відкликала Раковського з посади голови уряду УСРР і затвердила на цій посаді
В. Чубаря.
Восени 1923 р. Л. Троцький зрозумів, що бездіяльність загрожує цілкови-
тою втратою ним політичної ваги в партії. 8 жовтня він звернувся до ЦК і ЦКК
РКП(б) з листом, у якому звинуватив секретаріат ЦК у маніпулюванні складом
делегатів ХІІ з’їзду партії. 15 жовтня 46 провідних працівників партії, які солі-
даризувалися з ним, подали заяву в політбюро ЦК РКП(б), в якій дали більш
розгорнуту оцінку становищу в партії. Серед тих, хто підписав цю заяву, було
чимало діячів, які в цей час або раніше працювали в Україні: В. Антонов-Овсієн-
ко, Є. Бош, Я. Дробніс, Г. П’ятаков, Х. Раковський, Т. Сапронов, Рафаїл (Р. Фарб-
ман), Т. Харечко та ін. М. Скрипник не приєднався до «заяви 46», тому що не
співчував Л. Троцькому, але ще перед ХІІ з’їздом, під час обговорення доповіді
Д. Лебедя з організаційних питань на VІІ конференції КП(б)У, з тривогою вка-
зував на бюрократичне закостеніння партії: «У нас партійні конференції — гу-
бернські, повітові та всеукраїнські — все більше й більше об’єднують саме пра-
цівників парторганізацій. На Одеській конференції 52 % всіх членів губернської
конференції були представниками самого апарату. Таке ж явище на всіх інших
16
партійних конференціях на Україні» .

15 Цит. за: Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919—1928). С. 232.
16 Кульчицький С.В. Форма і суть української радянської державності. Політична істо-
рія України ХХ століття. Т. 3. Київ, 2003. С. 187.
285