Page 115 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Розділ 4. Перша олігархічна республіка: зліт і падіння

ванцям вона змогла сформувати найчисельнішу фракцію (175 народних депутатів).
Однак навіть разом із парламентарями з фракції СДПУ (о) (31 мандат) утворити
сталу більшість «партія влади» не мала змоги. Виходом із ситуації стало формуван-
ня ситуативних союзів під кожне ключове голосування. Водночас особливу увагу
приділяли «роботі» з опозиційними депутатами, які були бізнесменами або мали
тісні зв’язки із бізнесом. Так, під час формування нового керівництва парламенту
за представника блоку «За єдину Україну» ексглаву Адміністрації Президента
В. Литвина на посаду спікера «несподівано» проголосувало кілька депутатів «На-
шої України» та Компартії, що спричинило скандал усередині цих політичних сил.
З початком роботи Верховної Ради четвертого скликання ліві (СПУ та
КПУ) і лівоцентристські сили («Блок Юлії Тимошенко») відразу встали на ан-
типрезидентські позиції. У липні 2002 р. вони підписали угоду про спільні дії і
закликали до безперервної акції протесту «Повстань, Україно!». У вересні біля
будівлі Адміністрації Президента (на той час її очолював В. Медведчук) маніфес-
танти встановили намети. У ніч з 16 на 17 вересня силовики заарештували про-
тестантів і демонтували наметове містечко.
В. Ющенко спочатку намагався уникнути прямого конфлікту і вів кулуарні
переговори щодо утворення сталої парламентської більшості з пропрезидент-
ськими фракціями. Однак його принциповою умовою було отримання статусу
основного кандидата від влади на президентських виборах. Урешті-решт пере-
говори провалилися, і у вересні 2002 р. В. Ющенко перейшов в опозицію до
Л. Кучми та висунув свою кандидатуру на президентські вибори 2004 р.
Політична криза початку 2000-х років негативно позначилася на міжнародних
позиціях України. В. Горбулін відзначав: «Касетний скандал дійсно обеззброїв
Л. Кучму. У подальшому була не стільки політика, скільки гра на виживання. Ро-
сія простягнула Л. Кучмі руку, і він її прийняв, але коли виникла проблема Туз-
14
ли, усі побачили колишнього Кучму» . Треба врахувати, що на межі тисячоліть
перед Україною повстали нові зовнішньополітичні виклики. Колективний Захід
нарешті визначився зі своєю стратегію щодо постсоціалістичних країн Централь-
но-Східної Європи. 1999 р. членами НАТО стали Чехія, Польща, Угорщина. Вод-
ночас розпочалася військова операція проти Югославії, очолюваної авторитарним
лідером С. Мілошевичем, яка зіштовхнула РФ та Захід. З 2000 р. розпочалася під-
готовка до другої хвилі розширення Північноатлантичного альянсу (завершена у
2004 р.): його членами готувалися стати прибалтійські республіки (незважаючи на
гучні заяви російських можновладців про неприпустимість переходу «червоних
ліній»), Словаччина (яка нарешті позбавилася лівацького авторитарного режиму
В. Мечіара), Румунія, Болгарія та Словенія. Було ясно, що наступним кроком стане
розширення Європейського Союзу. В окресленій геополітичній ситуації україн-
ське керівництво проголосило стратегію «європейського вибору України». Вона
передбачала курс на входження до ЄС та інтенсифікацію відносин з Північноат-
лантичним альянсом. Останнє розглядалося українською політичною елітою як
14 Горбулин В. Без права на покаяние. Харьков, 2009. С. 216.
89