Page 383 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Розділ 10. Парадокси культуротворення в добу незалежності

та релігійної свідомості, було цілком логічним. «На тлі відсутності в політичній
та соціально-економічній історії України традицій демократії, а саме — рівно-
го, егалітарного впливу громадян на політичний процес на усіх рівнях та рівної
участі у соціально-економічній винагороді, консервування у суспільній свідо-
мості різного роду утопій — з їхнім постулюванням змін на краще для більшості
зубожілого населення у царину трансцендентного і есхатологічного, реально не-
здійсненного, — було закономірним. Тим більше, що нові утопії, в тому числі з
царини релігійно-церковної та квазірелігійної націє-/державотворчої, заступили
місце попередніх утопічно-есхатологічних комуністичних соціальних очікувань
“світлого майбуття”, “свободи, рівності та братерства”. Після демонтажу СРСР
соціально-політичні утопії підживлювалися елементами лібералізму, що набира-
ли сили мірою олігархізації політичної системи України та концентрації владних
повноважень у руках жорстко централізованої унітарної держави, яка перекон-
ливо набирала обрисів гобсівського Левіафану. Лібералізм же, як відомо, обіцяє
“неуникненне поступове покращення ситуації шляхом проведення розумних
реформ. Замість вимоги рівності тепер, що висувається демократією, лібералізм
27
пропонує надії на майбутнє”» .
На зламі 1980—1990 рр. в Україні сформувалися всі основні сегменти ре-
лігійного простору: легалізована Українська греко-католицька церква (УГКЦ,
1989 р.), Українська автокефельна православна церква (УАПЦ, 1990 р.), Укра-
їнська православна церква Київського патріархату (УПЦ-КП) (створена влітку
1992 р. шляхом конфліктного поглинення УАПЦ), Українська православна церк-
ва (Московського патріархату). Немає потреби окремо зупинятися на історії цер-
ковних розколів, які нині вже мають величезну історіографію, варто лише зважи-
ти на думку В. Бондаренка про те, що «розколи УПЦ стали, без перебільшення,
найбільш драматичною подією суспільно-релігійного життя не лише в Україні,
але й на всьому посттоталітарному просторі на сході Європи. Вони майже дзер-
кально відобразили політичне протиборство в тогочасній Україні, однак на від-
міну від політичного сегмента суспільного життя, законсервувалися і складають
28
сьогодні основну проблему в розвитку релігійного середовища в Україні» .
Тож дискусії навколо створення «національної / державної церкви», а зго-
дом — і спроби їхнього втілення, виявилися впливовим чинником суспільно-
політичного життя. За президентства Л. Кравчука вони відігравали вирішаль-
ну роль у структуризації православного ландшафту країни, вийшовши далеко
за межі внутрішньоцерковних та внутрішніх державних справ. Новостворена
УПЦ (КП) від початку позиціонувала себе не лише як центр, навколо якого
мали об’єднуватися решта православних церков, але й як державна церква, наді-
лена особливим статусом і правами / привілеями. Таку лінію обстоював перший
очільник УПЦ-КП Патріарх Володимир (Романюк). «Я — за державну Церкву.

27 Релігійний чинник у процесах націє- та державотворення: досвід сучасної України. Київ,
2012. С. 16.
28 Державотворчий процес в Україні... С. 645.
357