Page 555 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Розділ 14. Націєтворення в умовах гібридної війни: виклики, втрати, здобутки

засадами. Слова управлінських і владних еліт про важливість культурної інтеграції
на засадах гуманізму та демократичних цінностей протягом десятиліть, на жаль,
лишалися словами, які ані в центрі, ані на місцях ніхто не підтверджував діями. Тим
часом ознаки культурної сегрегації виявляли не лише Крим та Донбас (міцні еко-
номічні підвалини робили можливою відверту артикуляцію претензій останнього
до Києва), а й Закарпаття і Буковина. Ряд проблем на шляху просування загально-
національної ідентичності та загальноукраїнського культурного проєкту виникало
й у решти регіонів. Насправді і розуміння неповторності регіональних культурних
проєктів (за винятком хіба що найхаризматичніших — Львівського та Одеського), і
шляхів інтеграції на їх основі загальноукраїнського центру тяжіння все ще відсутнє.
Причин цього багато, власне, варто говорити про комплекс причин соціаль-
но-економічного, суспільно-політичного та етнокультурного характеру. Акцен-
туємо увагу лише одній з них: і ставлення влади до культури, й інструментарій
впливу на неї, й інституційна система цього впливу по суті і за змістом лиша-
ються радянськими. Уряди і Президенти, які змінюють один одного, не вбачають
у цьому жодної суперечності. А між тим вона є, і є системотвірною. Культурне
життя і культурний розвиток в радянській системі координат наївно вважати
повноцінним життям і розвитком, а відносини між культурною сферою та адмі-
ністративним апаратом здоровими. Так, радянська влада розбудувала величезну
культосвітню інфраструктуру, як зазначають окремі дослідники, найпередовішу
в світі. Однак метою радянської влади був не культурний поступ суспільства як
такий, а контрольований владою культурний поступ. На забезпечення контро-
льованості процесу витрачалися шалені ресурси, створювалися так звані творчі
спілки, спеціальні підрозділи, пропагандистська машина. В радянській системі
Міністерство культури та його структурні підрозділи передусім виконували рі-
шення комуністичної партії, спираючись на потужний адміністративний ресурс,
оперативність реагування якого зумовлювалася зрощенням партійно-радянсько-
го організму. В умовах багатопартійності та постійної зміни політичних векторів
така модель не спрацьовує, перетворюючи культурний, зокрема освітній поступ,
на ситуативне коливання з однієї крайності в іншу. Поза компартійною моделлю
організації державної влади Міністерство культури зробилося малозначущим в
умовах хронічної соціально-економічної кризи адміністративним додатком, єди-
ним завданням якого є перерозподіл (як засвідчує практика, не завжди вдалий)
157
бюджетних ресурсів . Ані стимулювати розвиток культури, ані започатковувати
нові тренди в своєму нинішньому вигляді структура не спроможна, отож пере-
гляд базових засад її діяльності справді на часі.
157 Не надто вдалим є й досвід роботи створених на аналогічних засадах Українського
інституту книги (2016), Українського культурного фонду та Українського інституту (2017).
Щоправда, Український інститут в рамках двостороннього проєкту «Культурний рік Ав-
стрії — України» (2019) долучився до організації ретроспективи Кіри Муратової, виставки
сучасного українського мистецтва «Між вогнем та вогнем» Аліси Ложкіної та Костянтина
Акінши, концертів «ДахиБрахи», Onuka та DZ’OB. Водночас в Україні було реалізовано
кілька програм з перекладу австрійської літератури, музики та кіно.
529