Page 561 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Розділ 14. Націєтворення в умовах гібридної війни: виклики, втрати, здобутки

національну політику та комунобільшовицький експеримент загалом. Міра їх-
нього впливу на базові підвалини етнонаціонального буття всіх складових СРСР,
українців зокрема, повною мірою суспільством не усвідомлена.
Порівнюючи сьогоденні події в Україні із ситуацією в Югославії чи Іспанії,
аналітики на загал не усвідомлюють відстані, яка їх розділяє. Відсутність конфлік-
тів на етнонаціональному ґрунті в Україні після розпаду СРСР підноситься чи не
як диво. Натомість варто наголосити, це було абсолютно закономірним: Україна
зовсім не випадково вважалася другою за вагою республікою СРСР — оплотом
радянської влади і способу життя. І справа полягала не в критикованій демокра-
тами русифікованості республіки (хоча русифікація тут просувалася дуже успіш-
но і за результативністю поступалася хіба що аналогічній практиці в Білоруській
РСР). Йшлося про тривалу в часі перебудову соціально-економічного базису
країни, яка на час описуваних подій міцно закарбувалася в ментальності при-
наймні трьох поколінь радянських українців. Уніфікація виробничої структури
республіки в купі з одним із найвищих по СРСР рівнем індустріалізації зніве-
лював соціально-класову структуру населення. На момент розвалу СРСР селяни
та робітники українського, російського, угорського, грецького, татарського і т. і.
(усього 134 національностей) походження були однаковою мірою відсторонені
від засобів виробництва. Отже, матеріальної основи конфліктів, що могли б на-
брати (подібно до середньоазійських республік СРСР, де, попри всі намагання
союзного керівництва, відзначалася різка сегрегація за національною ознакою,
чи країн із зони колишнього впливу СРСР на Ближньому Сході та Азії) націо-
нального забарвлення, в Україні на той час просто не було.
З одного боку, це надало їй часовий люфт у чверть сторіччя для впорядкуван-
ня внутрішніх справ у вільній від міжнаціональних конфліктів ситуації. З іншого
боку, саме це і виступило безпосередньою основою стагнаційних явищ у процесі
націєтворення, болісних і безрезультатних пошуків об’єднавчої платформи. Зре-
штою за цей час підросли регіональні спільноти, що в нинішніх умовах сегрего-
ваності і за національною, і за соціальною ознакою (передовсім зайнятістю насе-
лення) становлять новий виклик процесам державо- й націєтворення.
Отже, як вважає В. Степаненко, розмитість української націєтворчої стратегії
є наслідком поширеного вузькотехнологічного розуміння етнополітики (і теорії, і
практики), суттєвим недоліком якої є недостатня артикуляція та реалізація важливо-
го зв’язку між завданнями політичного націєбудівництва, утвердження демократії та
формування громадянського суспільства в Україні. У результаті взаємодія елементів
цієї моделі є нерозвиненою, держава — слабкою і лише за формальними атрибуція-
ми — демократичною. Щодо третього актора цієї моделі — громадянського суспіль-
172
ства, то воно все ще перебуває у процесі становлення . За таких обставин формулю-
вання сучасної націєтворчої стратегії України можна вважати викликом історії.
Як зазначає В. Євтух, стратегія держави у сфері етнонаціонального розвитку
повинна спиратися на досконалі механізми впровадження правничих засад дер-

172 Степико М.Т. С. 327.
535