Page 60 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ: САМОУСВІДОМЛЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ (1990—2019)

регулювалися урядом і місцевою владою. Крім того, були упроваджені бюджетні
обмеження, суттєво скорочені кредити та субсидії низці галузей (але не вугіль-
ній), припинилася грошова емісія. Це дало тимчасові покращення — інфляція
скоротилася до 19 % у січні 1994 р., статистика фіксувала зростання реальних
доходів населення та уповільнення темпів спаду промислового виробництва.
Однак з весни 1994 р. розпочався новий виток соціально-економічної кризи.
Під її впливом влада була вимушена перейти до практичної фази хоч і запізнілих
реформ. Передусім ішлося про «велику приватизацію», яка розглядалась як за-
побіжник реваншу комуністичних сил. У квітні 1994 р. (за два місяці до достро-
кових президентських виборів) Л. Кравчук підписав указ про початок ваучерної
приватизації. З-поміж різних варіантів роздержавлення був обраний той же спо-
сіб, що і в Росії. Кожен український громадянин отримав «майновий приватиза-
ційний сертифікат» (ваучер), який можна було обміняти на акції державних під-
приємств, виставлених на приватизацію. Цей варіант реформи обґрунтовувався
необхідністю забезпечити соціальну справедливість. У процесі запровадження
ваучеризація не тільки не упередила соціальної поляризації, а й відтермінувала
появу ефективних власників у великій промисловості, яка потребувала масштаб-
них інвестицій у технологічну та управлінську модернізацію.
Підприємства, де адміністрація не розуміла нових економічних реалій, часто
ставали жертвою авантюристів чи кримінальних угруповань. Нерідко цілком сві-
домо робота підприємств зупинялася, обладнання демонтувалося і здавалося на
металобрухт, а нерухомість віддавалась в оренду комерційним структурам. Од-
нак найбільше преференцій від сертифікатної приватизації вже на першому етапі
отримали «червоні директори» із комерційною жилкою. Вони змогли легалізу-
вати свій фактичний контроль над промисловими активами й обернути його на
додаткову вартість.
За крок до лівого реваншу. Економічний спад, якому було не видно кінця, та
перипетії політичної боротьби, незрозумілої для пересічного громадянина, сіяли
зневіру у позитивні перспективи української незалежності та призвели до відро-
дження лівих настроїв. З 1993 р. спостерігалося стрімке посилення політичних
сил лівого спрямування. Зокрема, усе більшу популярність набирали Соціаліс-
тична партія (створена у жовтні 1991 р., очільник — екслідер компартійної біль-
шості О. Мороз) та Селянська партія (створена у грудні 1993 р., очільник — екс-
міністр з питань агропромислової політики та продовольства в уряді В. Фокіна
О. Ткаченко). А у травні 1993 р. була дозволена діяльність забороненої перед тим
Компартії України (очільником став П. Симоненко, на той час — комерційний
15
директор донецької компанії «Укрвугіллямаш»). Міністерство юстиції не ви-
знала її правонаступницею радянської КПУ, щоб не виникало спокуси висувати
майнові претензії до Української держави.
Натомість націонал-демократичні сили, після піку своєї популярності на-
прикінці 1991 — на початку 1992 р., переживали складні часи. Частина лідерів

15 Литвин В. С. 276—277.
58