Page 56 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ: САМОУСВІДОМЛЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ (1990—2019)

промислових центрах і містах, що залежали від містотвірних підприємств, у свої
руки. Не дивно, що кандидатів на посаду нового прем’єр-міністра висували саме з
їхнього середовища. Найбільші шанси у жовтні 1992 р. мали троє: претендентом
номер один був генеральний директор меткомбінату «Азовсталь» О. Булянда, та-
кож розглядалися кандидатури керівника «Мотор-Січі» В. Богуслаєва та Л. Куч-
9
ми . Верховна Рада більшістю голосів проголосувала за кандидатуру О. Булянди,
але далі трапився скандал. Ось як описував ситуацію тогочасний народний депу-
тат В. Пустовойтенко: «І треба ж такому статися, що після голосування виступив
Олександр Олексійович (Булянда. — Авт.) з заключною промовою і крім всього
іншого сказав, що ненавидить націоналістів, мовляв, якби мав автомат, то пострі-
ляв би таких. Чи то хвилювався «напівобраний» Прем’єр, чи не зумів швидко оці-
нити ситуацію, але зайве говорити, як відреагували депутати на той різкий «ви-
10
верт». Кравчук був змушений не підписувати указ про призначення Булянди» .
Врешті-решт, 13 жовтня очільником уряду був обраний керівник потужно-
го ракетобудівного заводу «Південмаш» Л. Кучма. Він виступив з програмою
стабілізації, тобто збереження статус-кво, а не радикальних реформ. Водночас
уряд був посилений представниками націонал-демократичного табору: зокрема,
І. Юхновський став першим віцепрем’єр-міністром, М. Жулинський та В. Пинзе-
ник — віцепрем’єр-міністрами.
Новим трендом стали широкі кадрові ротації: разом з прем’єром на ключо-
ві посади в уряд прийшли нові фігури. Це було відходом від звичної радянської
практики державного управління, коли зміна голови не спричиняла кардинальних
кадрових перестановок у Раді міністрів. Відповідно, нова практика сприймалася
командою президента Л. Кравчука як виклик з боку нового прем’єра, і це створило
постійне джерело незгод між Адміністрацією Президента та Кабінетом міністрів у
боротьбі за реальну владу та повноваження. Показовим індикатором зароджувано-
го конфлікту стало те, що В. Фокін фактично не передавав справ Л. Кучмі .
11
Перший рік незалежності в економічній площині завершився тотальним роз-
чаруванням громадян. Незалежність, як виявилося, не була панацеєю. Замість по-
долання кризи — вона поглиблювалася: ВВП впав на 14 %, промислове виробни-
цтво — на 9, роздрібний товарообіг — на 18, капіталовкладення — на 25 %. Кош-
ти населення у державному «Ощадбанку» знецінилися у 4,4 раза. Усе це поро-
джувало масову зневіру та підштовхувало до повномасштабної політичної кризи.
Було очевидно, що наявна політична система не відповідала вимогам часу.
Парламент, який в останні роки УРСР перебував в авангарді політичних та соці-
ально-економічних змін, за рік після проголошення незалежності став схожим на
дискусійний клуб, що гальмував украй нагальні зміни, і тому стрімко втрачав до-
віру громадян. Депутати, обрані у суспільно-політичних реаліях березня 1990 р.,
після розпаду СРСР усе більше вдавалися до безвідповідального популізму, а

9 Головко В. Владу створюють… Політична біографія Леоніда Кучми. Київ, 2018. С. 57—58.
10 Пустовойтенко В. Сьома вершина. Київ, 2007. С. 140.
11 Луканов Ю. Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми. Київ, 1996. С. 44.
54