Page 601 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Післямова. Україна у світовому історичному процесі: досвід минулого, спрямований у майбутнє

міни, асиміляція, маргіналізація тощо могли відбуватися тепер безперешкодно,
в тому сенсі, наскільки вони могли бути вільними в тоталітарній політичній сис-
темі. На шляху природних процесів асиміляції, які відбувалися на виробництві
та в сфері сімейно-шлюбних відносин, було зламано останній формальний бар’єр
соціального характеру — етноконфесійну спільноту — громаду.
Досягши цієї, як тоді здавалося стратегічної перемоги, усунувши в масш-
табах СРСР зайві 10 мільйонів потенційно небезпечних опонентів, уніфіку-
вавши виробничі процеси та соціально-класову структуру, наводнивши країну
однотипним «ширужитком» і такою ж само «ширужитковою» культурою,
тоталітарний режим вже відраховував хвилини до кінця національного періоду
в історії людства.
Найвагомішим наслідком урядування більшовиків на теренах у минулому од-
нієї з найбільш революційних і структурованих з суспільно-політичного погляду
республік стала атомізація суспільства та придушення здатності до масштабних со-
лідарних дій. Україна, яка протягом 1917—1921 рр. запропонувала й реалізувала
кілька суспільно-політичних державницьких проєктів, перебувала в епіцентрі бурх-
ливої інтелектуальної дискусії про майбутнє постімперського простору, генерувала
низку піонерських для свого часу політичних програм, дала світу видатних політич-
них теоретиків, широкий спектр політичних партій та політичного думання, за два
десятиріччя більшовицького панування виявилася політично деморалізованою і
десуб’єктизованою. Множинність політичних візій майбутнього доби «Українсько-
го Великодня» 1917 р. на кінець 1930-х років змінилася тотальною політичною
пустелею із суспільно-політичним симулякрами КП (б) У і радянських громадських
організацій та рухів, які не так надавали простір реалізації політичних ініціатив та
громадянської позиції, як протезували їхню відсутність насправді. Послідовний по-
гром соціальних верств, які становили ненадійну основу більшовицького режиму, та
альтернативних політичних проєктів і сил витворив якісно новий тип суспільства,
неспроможного вирішувати власні завдання шляхом самоорганізації.
Про унеможливлення організованої політичної боротьби ВКП (б) / КП (б) У
та її каральні органи подбали належним чином. Ось чому певні сподівання на зов-
нішній чинник, який міг би відіграти провідну роль у руйнації більшовизму, були
не лише виявом нелояльності радянській владі, а й прямим соціальним наслідком її
репресивних практик. Власне, йшлося про відсутність правдивої усвідомленої ло-
яльності громадян, що сприймали країну проживання як свою батьківщину і були
пов’язані із нею цілою мережею правдивих ментальних зв’язків. Переживши понад
два десятиліття латентної війни влади із власним народом, навіть в умовах найви-
гадливішої пропаганди, що не лишала простору особистій думці взагалі, низка так
званих радянських громадян сприймала СРСР / УСРР не як батьківщину, а як місце
пожиттєвого ув’язнення, з якого за умови збереження влади Кремля не було виходу.
Ціла система більшовицьких пропагандистських ідеологічних сурогатів, вибудова-
них у концепті «ворога народу» (універсального внутрішнього «Іншого»), інтер-
претувала ситуацію політичної узурпації більшовизму на користь ленінській док-
551