Page 302 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

УКРАЇНА У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 рр.

наповнення та політичний порядок денний) зазнали поразки з боку більшовицької
диктатури? Невже український соціум був наскільки вражений вірусом комунізму?
Політичні еліти України виявилися своєрідним зліпком епохи: з неймовір-
ною енергією та піднесенням вони акумулювали радикальні гасла кардинальних
суспільних, соціально-економічних та політичних перетворень, які генерували
всі соціально вразливі групи населення: йшлося про робітничу людність промис-
лових регіонів чи бідняків смуги осілості. Втім, твердження про те, що тогочасні
мешканці українських промислових центрів, зокрема Донбасу, були органічною
соціальною базою більшовицького руху і беззастережно підтримували його, є
міфом радянської пропаганди. На певних етапах революції набагато вагомішу
роль відігравало селянство, зведене більшовицькою доктриною до другорядно-
го суспільного гравця — тимчасового попутника класу-гегемону. Дискредитація
селянського руху, применшення його історичного значення відбувалися цілком
усвідомлено — в його середовищі позиції більшовизму були вкрай слабкими. Та-
кими самими паріями для них були і самі українці, і нацмени України, які гене-
рували національно-визвольний порядок денний, прагнучи до етносоціального
визволення з імперського прокрустового ложа.
Отже, національне, селянське та робітниче питання, частково зближуючись у так-
тичних інтересах, все ж істотно відрізнялися у стратегічному плані. За чотири роки
доленосних потрясінь політичні сили, що намагалися вирішити зазначені проблеми,
уклали не один ситуативний тактичний союз, щоб невдовзі розійтися в протилежні
боки і відновити протистояння. На перший погляд, це видавалося ознакою політич-
ної нерозбірливості чи безпринципності. Однак у тогочасних обставинах годі було
думати про вірність ідеалам, коли на кону стояло банальне виживання, на яке можна
було розраховувати, лише об’єднавши зусилля, — навіть коли йшлося про один бій,
тут і зараз. Об’єднуватися доводилося найчастіше перед зовнішньою загрозою — як
і сторіччя перед тим, на українські землі було забагато охочих. В умовах геополітичної
битви за український ресурс (зокрема спокусливі для індустріальної епохи природні
копалини, вугілля, родючі землі та дешеву робочу силу) саме революційний порядок
денний виявився фатальним для національно-визвольних змагань. Суто теоретично
вистояти під ударами геополітичних стерв’ятників, що атакували з усіх боків, мали
шанс суспільство / нація / держава, які не потерпали від внутрішніх суперечностей і
не перебували у фазі революційних змін.
Події 1917—1921 рр. унаочнили хаотичність історичного процесу та його
драматичний характер. Власне, більшість політичних акторів того часу — як персо-
ніфікованих, так і масових (скажімо, махновський, білогвардійський рухи, отаман-
щина) — рухалися у вузькому коридорі можливостей, де «вікно» відкривалося
на кілька годин, а потому зачинялося на роки. Чи зробили вони все, що могли, аби
перемогла їхня сила? Навряд чи. Хоча й щиро намагалися, і багато хто віддав за це
своє життя. Але в тих історичних умовах цього вочевидь виявилося замало.
Всі центри влади, що виникли в ті часи, постали внаслідок революційних чи
контрреволюційних подій. Лише Установчі збори, розігнані більшовиками на
240