Page 31 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 2. Український національно-визвольний рух у революційній Росії (березень — листопад 1917 р.)

видна оку пересічного обивателя, українська політична хвиля ходила низовими
пластами суспільства і чекала свого часу. Тектонічні зрушення в осерді імперії
Романових випустили її назовні. Масовий рух самоорганізації, що охопив різні
суспільні верстви, гарячково шукав лідерів, спроможних його очолити, накрес-
лити власне український шлях і взяти на себе політичну відповідальність.
Коли революція прийшла в Київ, майбутні ключові фігури українського
руху перебували за межами України. Михайло Грушевський зустрів революцію
в Москві, де відбував заслання після того, як його перевели із Симбірська до Ка-
зані. Володимир Винниченко також перебував у Москві. Симон Петлюра тоді
жив у Мінську, працював у представництві Земського союзу на Західному фронті.
Павло Скоропадський був щойно призначений командиром 34-го корпусу ро-
сійської армії.
Про події у Петрограді серед київських українців першим дізнався адвокат,
керівник українського видавництва «Час» Максим Синицький. Він і поділився
цією новиною з письменником Василем Королівим-Старим. Разом вони обдзво-
нили своїх знайомих. Вражене новиною, товариство спочатку зібралося вдома у
Євгена Чикаленка, потім у приміщенні клубу «Родина» на Володимирській, 42.
́
Клуб був єдиною легальною організацією, у стінах якої до революції могли зби-
ратися українці.
Засідання там відбувалися ледь не безперервно. Саме у цьому клубі сталися
перші ідеологічні суперечки між молодшим та старшим поколінням українських
діячів. Старші, які утримували клуб, належали до кола громадівців та українофі-
лів і були прихильниками поміркованого шляху українського визвольного руху,
не бажаючи наражати себе на небезпеку переслідувань з боку російської влади. Їм
було що втрачати — вони мали матеріальні статки, певний авторитет, а за украї-
нофільські погляди дехто з них постраждав двадцять-тридцять, а то й більше ро-
ків тому. Молодь, як водиться, була налаштована радикально.
Утім, обидві сторони прагнули працювати на благо України. Після кілька-
денних дебатів 20 (7) березня було сформовано Українську Центральну Раду. Зго-
дом Дмитро Антонович напише у своїх спогадах: «…з ТУП-ом спільної мови
не знайшли, але зробили механічну згоду: рішено зложити поки що тимчасову
Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась
20
кооптацією головним чином делегатами з поза Києва» . Головою заочно обра-
ли М. Грушевського. За кілька днів Центральна Рада перетворилася на головний
осередок українського національного руху, а за пів року — на представницький
орган Української Народної Республіки.
Аналогічні організації виникали в регіонах та місцях компактного мешкан-
ня українців: Керовничий комітет (Одеса), Тимчасовий організаційний комітет
(Харків), Рада поступових українських партій (Полтава), Союз подільських укра-
їнців (Вінниця), Волинська українська рада (Житомир), Тимчасовий револю-
ційний український комітет та Українська національна рада (Петроград) тощо.

20 Антонович Д. Довкола засновин Центральної Ради. Діло. 1938. № 67, 27 березня.
29