Page 442 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)
P. 442

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

               тус мала Надзвичайна комісія Народного секретаріату для захисту країни й ре-
               волюції, яку очолив Ю. Коцюбинський. Через нетривалість тогочасного більшо-
               вицького експерименту на українських землях, їм, на щастя місцевих мешканців,
                                                                               2
               не вдалося «розгорнутися» до масштабів всеросійського аналога  . Втім, це не
               означало, що ВЧК та більшовицький провід не прагнули перетворити її досвід на
               універсальну практику утвердження своєї влади. 15 листопада 1918 р. Ф. Дзер-
               жинський підписав наказ про створення ВЧК на окупованій території. Там, де не
               було такої можливості, створювали нелегальні надзвичайні комісії за принципом
               закордонної розвідки. Йшлося про непідконтрольні більшовицькій Росії краї-
                                                                                    3
               ни Балтії, Білорусію та Україну, які мали вкритися мережею надзвичайок  . Їхнім
               основним завданням у той час була підготовка нових більшовицьких переворо-
               тів, які б забезпечили розширення географії комуністичного експерименту.
                   3 грудня 1918 р. побачив світ декрет Тимчасового робітничо-селянського уря-
                                                                                      4
               ду України про створення Всеукраїнської надзвичайної комісії (рос. ВУЧК)  , яку
               очолив виходець з Миколаєва, член РСДРП(б) з 1899 р. І. Шварц. Комісія, що
               стала заручницею внутрішньопартійного конфлікту «правих» (Ф. Сергєєв-Ар-
               тем і Е. Квірінг) та «лівих» (Г. Пятаков), була підпорядкована відділу внутрішніх
               справ, очолюваному прихильником «правих» В. Аверіним, структурно залиша-
               ючись складовою частиною ВЧК. Наприкінці березня 1919 р. до ВУЧК було від-
               ряджено довірену особу Ф. Дзержинського М. Лациса (очолив ВУЧК 2 квітня),
               що свідчило про близькість змін на українському напрямі. Мета Кремля поляга-
               ла в тому, щоб узяти його під цілковитий контроль. Розпочали з масштабного
               перетрушування кадрів, звинувачених у задоволенні «шкурних» (передусім ма-
               теріальних) інтересів, зловживанні владою (масові реквізиції, арешти, погроми,
               безпідставні ув’язнення). Власне, зловживання владою з боку надзвичайних орга-
               нів було справою буденною, проте саме в Україні, на погляд М. Лациса, ситуація
               набула загрозливого характеру. На його думку, сюди надсилали передусім «осіб,
               котрих вигнали із ЧК у Москві як малопридатних та малонадійних»  . Отже, за
                                                                                 5
               час свого напіввизначеного існування з «малопридатним і малонадійним» шта-
               том ЧК в Україні здобула недобру славу. Серед безлічі тогочасних «геройств»
               чекістів — масові розстріли невинних, зокрема під час придушення повстання
                            6
               Н. Григор’єва  .
                   Постанова РНК Росії від 5 вересня 1918 р., що, як і більшість російських по-
               станов та розпоряджень, автоматично поширювалася на всі підконтрольні тери-

                   2  Там само. С. 12.
                   3  Подкур Р. Ф. Дзержинський у взаєминах ВЧК та ВУЧК у 1919 р. З архівів ВУЧК—
               ГПУ—НКВД—КГБ. 2014. № 1—2 (40—41). С. 15.
                   4  Про перипетії створення та перші кроки інституції див.: Подкур Р. Органи державної
               безпеки у взаємовідносинах держави і суспільства. Суспільство і влада в радянській Україні
               років непу (1921—1928). Т. 2. Київ, 2015. С. 465—477.
                   5  Цит. за: Подкур Р. Ф. Дзержинський у взаєминах ВЧК та ВУЧК у 1919 р. З архівів
               ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. 2014. № 1—2 (40—41). С. 22.
                   6  Лише в Києві було розстріляно понад 300 заручників.
                                                   380
   437   438   439   440   441   442   443   444   445   446   447