Page 467 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 15. Інструментарій соціальних змін: більшовицький терор і радянізація в Україні

вдалося — з квітня 1938 р. він став заступником начальника 3-го відділу ББК та
Біломорсько-Балтійського УВТТ, а в квітні 1939 р. очолив 3-й відділ Нориль-
ського УВТТ.
Варто оцінити гірку іронію долі: кати, що ламали й нівечили тіла і душі
україн ської еліти впродовж Великого терору, або самі згоріли в тому пекельно-
му вогні, або ж відправилися у віддалені регіони СРСР «наглядати» за своїми
жертвами. Що ж, влада була цілком свідома того, ким вони насправді були, і віді-
слала їх з очей зовсім не випадково. Цей загін смерті, заточений на щоденне, сис-
темне й безпринципне нищення усього живого, слід було тримати якнайдалі —
він становив смертельну загрозу не лише для пересічних радянських громадян, а
й для самої влади.
Коли радянські громадяни вже перебували на межі божевілля, виявляючи
або глибоку моральну деградацію, або ж варту подиву гідність, масований терор
у другій половині листопада 1938 р. раптово пішов на спад. 17 листопада 1938 р.
політбюро ЦК ВКП(б) затвердило проєкт директиви РНК й ЦК ВКП(б), яка
наказувала всім відомствам, дотичним до радянського судочинства, призупи-
нити з 16 листопада до відповідного рішення розгляд усіх справ на трійках, у
військових трибуналах і військових колегіях Верховного суду СРСР. Наступного
дня з’явилася спільна постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) про арешти, про-
курорський нагляд і провадження слідства, яка засуджувала практику масових
репресій за лімітами у спрощеному порядку. Трійки було ліквідовано, відбуло-
ся декларативне повернення до норм ведення слідства. Масові розстріли одразу
припинилися — як у таборах, так і по всій країні. Більше того, з вуст високих
партійних функціонерів залунали заяви спочатку про «перегини» органів, по-
тім — про зловмисне шкідництво ворогів, що засіли в органах, а згодом — про
те, що вороги влади все ще лишилися на місцях, і радянські громадяни не по вин-
ні втрачати пильності.
Після руйнівного за своїми наслідками смерчу, який вирвав з корінням удав-
нені в українській історії роди, викосив цілі етнічні анклави, змінив етнокуль-
турне обличчя Житомирщини, Київщини, Одещини, Донеччини та Луганщини,
знищив цілий пласт діячів так званого національного відродження, інакомислен-
ня як таке, зруйнував віру в Бога і в Людину, пошматував душу й тіло сотням
тисяч мешканців радянської України, все вгамувалося, ніби нічого й не було. Над
гуманітарною пусткою, на яку після цього перетворилася Україна, лунало з рупо-
рів у мертвій тиші щоденне «Говорить Москва…». Кілька десятиріч знадобило-
ся народу України на те, щоб зрозуміти міру тогочасної трагедії і відновити сили.
Реконструюючи поступ Великого терору, варто окремо зупинитися на тих
глибинних зсувах, що відбулися під його впливом у державному організмі та
його відносинах із суспільством. Мірою того, як органи державної безпеки пе-
ретворювалися на бездушну, добре відрегульовану машину масового вбивства, й
сама держава стала небаченою раніше машиною придушення. Як би не розпина-
лися тогочасні пропагандисти, прославляючи «царство торжества труда», ста-
405