Page 471 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 15. Інструментарій соціальних змін: більшовицький терор і радянізація в Україні

покоління в усій його біблійній трагічності. Подиву гідні «досягнення» більшо-
вицьких ідеологів, які спромоглися розпалити в людцях і поставити собі на служ-
бу наймерзенніші нахили, перетворивши їх мало не на чесноту, нагороджуючи за
них орденами й медалями. Варта подиву й готовність, з якою одні радянські гро-
мадяни знищували й катували інших громадян, насолоджуючись їхніми муками
і приниженням, підносячись у власних очах до рівня вершителів людських доль.
Одіозних фігур, які здійснювали більшовицький терор, було вдосталь і в Україні.
Не бракувало охочих виконувати розстрільні вироки в позаробочий час на гро-
мадських засадах. Черга на місця репресованих чекістів не меншала.
Однак, заохочуючи до такої життєвої філософії і використовуючи осіб, які її
сповідували, для утримання особистої влади, кремлівський очільник ніколи не
забував, ким вони були насправді. Саме тому жодному з них (виняток становив
лише Д. Медведєв) не вдалося повернутися на керівну роботу до органів держ-
безпеки і відновити втрачену довіру. Партія і влада назавжди запам’ятали, на що
вони здатні.
Втім, їх судили не як злочинців, а як «порушників соціалістичної законнос-
ті». Дійсно, накази, які їм доводилося виконувати впродовж міжвоєнного два-
дцятиріччя загалом і Великого терору зокрема, були не лише злочинними, але та-
кож і протиправними, або ж антигуманними — спрямованими проти природних
прав людини. Правова система країни диктатури пролетаріату не просто виправ-
довувала масовий державний терор — вона зробила його законним. Що ж стосу-
ється природних прав, то вони визнавалися лише за тими радянськими громадя-
нами, які були ідеологічно та соціально «своїми» для компартійної диктатури.
Колосальна частина мешканців країни вважалася ворогами, а отже, була позбав-
лена базових прав, зокрема й права на життя. Заперечення громадянських / при-
родних прав цілої низки соціальних груп СРСР і було суттю держави-комуни.
Саме в такому руслі вона вирішувала філософську проблему легітимації масового
терору. Специфіка радянського способу владарювання терором полягала в тому,
що навіть статус вождя не забезпечував імунітету: вчорашні вожді з легкістю пе-
ретворювалися на «ворогів народу», а названі їхніми іменами міста й об’єкти
78
набували нових тотемних означень. Хвилі терору винищували «інших» то де-
сятками, то сотнями тисяч, і зрештою у повоєнні роки досить було виклику «на
співбесіду», щоб тримати багатомільйонну країну в цілковитій покорі.
Саме такими інструментами формувалися «екосистема терору» (Лінн Ві-
ола), культура та ідеологія масового насилля, розбудовувалися позаправові прак-
тики, що, подібно до страшної виразки, спотворювали живу соціальну тканину
країни. Розуміння цих проблем нині виходить на якісно новий рівень завдяки по-
движницькій праці цілого покоління дослідників на пострадянських просторах.
Подальші дослідження, зокрема їх переведення у площину фінальних методоло-

78 Зокрема, ім’я В. Балицького носили стадіони: найбільший (15-тисячний) у Харкові,
а також у Києві (нині — стадіон «Динамо» ім. В. Лобановського) та Горлівці, піонерський
клуб і підшефні колгоспи.
409