Page 478 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

Слід визнати, що традиційність постімперського суспільства зіграла на руку
більшовицькій пропагандистській машині. Почавши з окремих процесів кінця
1920-х — початку 1930-х років, держава трансформувала доктрину з урахуван-
ням трагедії Голодомору та масових депортацій і, використавши їх з метою зміц-
нення власного іміджу, підійшла до епохи Великого терору з гаслами, які в масо-
вій свідомості тиражували ідеї виправданості і справедливості репресій, зокрема
й за національною ознакою. Власне, ідея чергового революційного термідору
була не новою, однак більшовики, зважаючи на низький рівень суспільної свідо-
мості, використали її потенціал з найвищим коефіцієнтом корисної дії. Цим і по-
яснювався небачений розгул репресій на тлі відсутності відкритого протестного
руху. «Органи» з розгалуженою мережею сексотів перетворилися на геніально
налаштований інструмент розколу, політичної переорієнтації, дезактивації та
розтління політичних противників і опонентів більшовицької партії, рекруту-
вання в їхньому середовищі неофітів більшовицької ідеології, які відіграли про-
відну роль у подальших чистках і знищенні колишніх однопартійців.
Потрясіння 1937—1938 рр. стали логічним продовженням упокорення суспіль-
ства методами фізичного й психологічного садизму. Країна жила в єдиному інформа-
ційному полі — на місцях у пошуках ворогів народу нишпорили спецбригади (вони
перевіряли характеристики намічених до арешту та заарештованих), преса з номера в
номер публікувала списки викритих ворогів, у яких стояли добре відомі прізвища ко-
лишніх «любимих вождів» народу. Народ мовчки читав і мовчки працював. Мовча-
ли й місцеві керівники, які перебували під «ковпаком» органів державної безпеки і
чекали на свою чергу. Мовчазний жах, породжений тотальним стеженням, бойкотом
засуджених, заарештованих та їхніх родин, глибоко в’ївся у свідомість радянських
громадян задовго до Великого терору, однак масштаби трагедії 1937—1938 рр. ви-
явилися для пересічного обивателя справді приголомшливими.
В епоху «чорних воронків» обивателі жили в режимі щоденної готовності до
катастрофи. Так само, як японці мають заготовлений пакунок на випадок землетру-
су, всі більш-менш помітні фігури місцевого рівня тримали під ліжком чи в шафі па-
кунок на випадок арешту. З часом арешти стали звичними й для цілком пересічних
громадян: сторожів та посудомийок, рахівників і конюхів. Процедура репресій,
власне, була універсальною на теренах СРСР. Уночі приїздив «чорний ворон», до
помешкання вривалися енкаведисти, пред’являли постанову прокурора на арешт
(іноді обходилися й без неї), вчиняли обшук і забирали до тюрми. Заарештованих у
районах звозили до міст чи обласних центрів, де й відбувалося «слідство».
Алгоритм терору був таким, що кожне заштатне «сонне провінційне містеч-
ко» (за словами Л. Віола) будь-якої миті могло перетворитися на епіцентр не-
баченого розгулу насильства. Про це свідчать, зокрема, карна справа Уманського
РВ НКВС на дві тисячі сторінок у семи томах і три судових процеси проти шести
звинувачених у викривленні «соціалістичної законності» чекістів. Вражають
100
100 Виола Л. Дело Уманского районного отдела УНКВД по Киевской области. Чекисты
на скамье подсудимых. Сб. статей. Москва, 2017. С. 76—77.
416