Page 348 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ: САМОУСВІДОМЛЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ (1990—2019)

етнічних меншин без відповідних імпульсів для їхнього сучасного розвитку мала
негативні наслідки, це проявлялося, зокрема, й у гіпертрофованій самооцінці ро-
сійськомовного середовища, що спиралась на російські масмедіа. Слід зауважи-
ти, що український політикум не спромігся повною мірою заручитися підтрим-
кою етнічних меншин, які саме в незалежній Україні одержали реальні можли-
вості повноцінного етнокультурного відтворення. Ця обставина, як і спільність
історичної долі й спільна радянська травма і українців, і етнічних меншин, нині
обійдені цікавістю суспільного дискурсу. Недостатньо говориться також про
виклики, що виникають внаслідок відмінностей у ментальній матриці етнічних
меншин України та їхніх «братів» з метрополії, хоча вони очевидні і для тих,
і для інших. Тоді, як цей напрям суспільного дискурсу на українських теренах
абсолютно не розвивався, Росія не «соромилася» огульно зараховувати пред-
ставників етнічних меншин до категорії російськомовних громадян.
Бюрократична зарегульованість мовних відносин призвела не лише до за-
лежності (фінансової та персональної) напрямів розвитку мовної політики від
державних структур, а й до її формалізації. Природне етнонаціональне / етно-
мовне життя було замінене на низку проплачених державою і, звичайно ж, не по-
збавлених сенсу суспільних і культурних заходів. Вони відіграли певну роль у під-
вищенні статусу української мови в регіонах та покращенні рівня володіння нею
передусім випускниками закладів вищої освіти. Однак на стратегічно важливі
проблеми — невпинне зростання частки російськомовних українців та подаль-
шу мовну русифікацію етнічних меншин — ці заходи не мали особливого впливу.
Більшість державних заходів зберігала виразно радянський вигляд як за
зов нішніми ознаками (зокрема формою проведення: фестивалі, зльоти, круглі
столи, конференції) та організацією (самодіяльні колективи при будинках куль-
тури), так і внутрішнім наповненням (державне фінансування та прив’язаність
до офіційного життя). Формалізм і затишшя від «заходу до заходу», фолькльо-
ризм замість модерного етнічного творення, вишиванки на офіційних заходах і
махровий антиукраїнізм російського телебачення, що займав понад дві третини
ефірного мовлення, — такими були реалії етнокультурного життя України до
подій 2014 р.
Вирішальний етап інституційного наповнення та модернізації української
нації припав на часи глобалізації, універсалізації культурних феноменів та іденти-
фікаційних криз, що накладало свій відбиток на перебіг етнокультурних процесів
та створювало якісно нові обставини формування національних ідентичностей.
2000—2013 рр. стали чи не найнасиченішими в новітній історії України яскрави-
ми культурними подіями, суперечливими процесами, мовними й пам’яттєвими
війнами, інформаційними проривами і революціями. Перебуваючи в епіцентрі
аж надто емоційній суспільній дискусії, що так чи інакше оберталася навколо ба-
зових питань модернізації українського проєкту, суспільство і влада були перма-
нентно незадоволені одне одним. Україна тим часом змінилася до невпізнанності:
зовні стала набагато заможнішою, охайнішою, освіченішою, відновила і модерні-
322