Page 353 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Розділ 9. Етнічні меншини України: пошуки місця в модерному українському проєкті (1991—2013)

ціональних та російської мов у їхньому середовищі практично врівноважувалося.
Компактним сільським групам (молдавани, румуни, угорці, болгари, гагаузи, крим-
ські татари) був притаманний низький рівень володіння українською мовою за до-
сить високого рівня знання рідної мови, котрий, однак, поступово знижувався.
Російсько- й україномовні компетенції безпосередньо залежали від регіону
проживання: компактні етнічні меншини Південної України як мову міжетніч-
ного спілкування використовували російську; Закарпатської та Чернівецької
областей — українську. Кримські татари на час репатріації взагалі не володіли
українською мовою .
9
Тож завдання унормування становища й прав етнічних меншин постало з
усією очевидністю своєї конфліктогенної складової. До честі тогочасного україн-
ського політикуму, він спромігся розрішити ситуацію, зберігши в країні мир і на-
давши потужний імпульс національному руху етнічних меншин. На межі 1980—
1990-х рр. створення громадських організацій етнічних меншин набуло масового
характеру. На початку 1991 р. діяло вже 87 національно-культурних товариств,
з них 22 єврейських, по вісім російських і польських, шість болгарських, п’ять
вірменських, чотири грецьких, три німецьких, по два караїмських і молдавських.
Як суб’єкти правовідносин організації етнічних меншин уперше з’явилися
в Декларації прав національностей України (листопад 1991 р.). У ній містилися
державні гарантії сприяння створенню культурно-освітніх центрів, визначалися
їхні цілі та форми діяльності. В «Основах законодавства України про культуру»
(Ст. 8 «Права національних меншин у сфері культури») проголошувалося пра-
во громадян будь-якого етнічного походження на створення товариств, центрів,
10
навчальних закладів . Динаміка мобілізації етнічних меншин упродовж років
незалежності була позитивною: 1993 р. існувало 186 національно-культурних
товариств, 1995 р. — 260, 1999 р. — 460. З них на початок 2000 р. 26 мали ста-
тус всеукраїнських.
Засади державної політики України в національному питанні дискутували-
ся на першому Всеукраїнському міжнаціональному конгресі (16—17 листопада
1991 р.), який висловився за незалежність української державності. Тоді відбула-
ся беззастережна реабілітація та глорифікація ідей національно-культурної авто-
номії та окремих складових політики коренізації, висловлювалися думки про до-
цільність ввести представників від етнічних меншин до органів державної влади
всіх рівнів, створення в складі парламенту Палати Націй, нагальність розробки
відповідних законодавчих актів, щоб унормували становище етнічних меншин,
відновлення історичної справедливості щодо репресованих народів, закріплення
права на адміністративно-територіальну та культурну автономію. Далеко не всі
сподівання етнічних громад були реалізовані, однак їхня актуалізація на початку
1990-х років дала старт відповідній державотворчій роботі.

9 Рудницька Т. Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін. Київ, 1998. С. 88—89.
10 Основи законодавства України про культуру. Законодавство України. URL: https://
zakon.rada.gov.ua/laws/show/2117-12
327