Page 369 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

Розділ 9. Етнічні меншини України: пошуки місця в модерному українському проєкті (1991—2013)

Унаслідок обопільної роботи органів етнонаціонального регулювання, осві-
тян та організацій національних меншин в Україні витворилася принципово нова
етнонаціональна ситуація, що не мала аналогів на пострадянських просторах.
Суперечлива, підчас контроверсійна, взаємодія органів влади та національних
представницьких органів (зокрема Меджлісу кримськотатарського народу) та на-
ціональних організацій / рухів перетворилася на форму відтворення двоєдиного
національно-державного організму. У такий системі координат йшлося не лише
про стереотипну «національну злагоду», що змінювалася певними етапами «за-
гострення міжнаціональних суперечностей» і конфліктів, а про синергію влади
і суспільства, де політична / суспільна активність національних меншин є не до-
шкульним елементом політичних практик, а своєрідним тренажером горизон-
тальних зв’язків та вертикальної взаємодії і, відповідно, визначальним інструмен-
том формування громадянського суспільства. Зрозуміло, певною мірою критики
державних заходів мали рацію, проте залишається незаперечним факт: полілог
влади та національних громад розвивався демократичним шляхом, хоча не були
винятками неодноразові загострення, радикалізація вимог та протестні рухи.
Причини високого протестного потенціалу низки етнічних громад криють-
ся у радянському минулому етнічних громад, передусім тих, що зазнали депорта-
цій та репресій за національною ознакою. Безперечно, саме дискурсивна основа
етнічної історії та обрисів національної травми, по суті, у кожному випадку пе-
ретворилася на смислову вісь взаємовідносин національних рухів / об’єднань і
молодої Української держави на першому етапі її становлення.
Потужним генератором конкуренції суспільних проєктів, що підносилися
як еталон загальнонаціонального розвитку, став регіональний чинник, до того ж
далеко не лише Донбас у той час виступав на антикиївській платформі. Не варто
заперечувати й очевидного факту, що далеко не всі регіональні лідери використа-
ли можливості, надані законодавством і владою незалежної України, на користь
спільним інтересам її співгромадян. Яскравим прикладом того, які потенційні
небезпеки приховує в собі неконтрольована енергія ізоляціонізму та самодостат-
ності, засвідчила історія русинського руху.
1990 р. у Закарпатській області України розпочало свою роботу Товариство
подкарпатських русинів, яке у тому ж році виступило із Декларацією «Про по-
вернення Закарпатській області статусу автономної республіки» у версії 1938 р.,
63
коли ці території перебували у складі Чехословаччини . 1992 р. за участі Товари-
ства було утворено Підкарпатську республіканську партію (ПРП) , а 1993 р. —
64
невизнаний «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі». Мета проєкту полягала у
виборенні автономії Закарпаття через денонсування радянсько-чехословацького
договору 1945 р. В аргументації превалювали звинувачення уряду України у шові-

ва Н.А. Греки в Україні: історія та сучасність. Київ, 2008. С. 83; Міністерство освіти і науки
України. URL: http://www.mon.gov.ua
63 Наша республика. 1992. 1—7 августа.
64 Наша республика. 1993. 2 апреля.
343