Page 372 - Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990—2019)

УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ: САМОУСВІДОМЛЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ (1990—2019)

вою. Актуалізувалося принципове питання культурних засад новопосталої дер-
жавності та визначення принципів націє- та культуротворення.
Проєкт національної ідентичності осмислювався у напрямі будівництва
«національної держави», а сценарій міжетнічних відносин — у річищі схеми
«національна більшість — національні меншини» . Основне завдання вбачало-
1
ся в подоланні наслідків радянської русифікації, синонімом якої, власне, й став
проєкт «Національне відродження». Як зауважував Г. Касьянов, у тогочасних
обставинах «перед суспільством і державою постало завдання “українізації”
самих українців — йшлося про формування певних пріоритетів у культурній та
освітній політиці, які завжди можна було за бажанням витлумачити як надання
2
привілеїв “титульній нації”» . Останнє словосполучення домінувало у публічно-
3
му та офіційному етнополітичному дискурсі .
Тому «українізація» 1990-х років стала не лише смисловим, а й практичним
продовженням базової ідеологічної дискусії радянських часів про спроможність
українського народу повною мірою реалізувати державний суверенітет. За умови
поліетнічності населення України жорсткий сценарій її реалізації був прирече-
ний на поразку як внаслідок мобілізаційної обмеженості адміністративного та
фінансового ресурсу держави, домінування російської мови на позиціях мови
міжетнічного спілкування та в побуті на Сході й Півдні України, так і з огляду на
потужний тиск Росії.
Мовна війна, яка розгорнулася фактично навколо визначення місця і меж поши-
рення української та російської мов у суспільному та освітньому просторі незалеж-
ної України, розтяглася на багато років і відволікала на себе чималі суспільні та інте-
лектуальні ресурси. Проблема полягала в тому, що в контексті євроінтеграційного
курсу потрібно було віднайти інструменти і важелі реалізації одвічного прагнення
українців на власну державу, не порушуючи прав етнічних меншин, що вже стало
нормою в цивілізованому світі. Попри те, що європейські практики регулювання
мовних питань мало співвідносилися із українськими реаліями, Україна імплемен-
тувала їх норми в національне законодавство. Віддаленим відгомоном мовної війни
став закон «Ківалова — Колесніченка», який засвідчив центральне місце україн-
сько-російського культурного суперництва у суспільно-політичному житті України,
а також глухі кути стратегії розв’язання проблем у межах етнічної моделі нації.

1 Див.: Декларація прав національностей України. 1 лист. 1991 р. Національні відносини
в Україні у ХХ ст.: Збірник документів і матеріалів. Київ, 1994. С. 474—475; Закон України
«Про громадянство» 1991 р.; Закон України «Про національні меншини в Україні» від
25 червня 1992 р.; Европейская хартия о региональных языках и языках меньшинств, 5 нояб ря
1992 г. Международные акты о правах человека: Сборник документов. Москва, 1999.
2 Касьянов Г.В. Хто такі українці і чого вони хочуть: проблема формування нації. Жит-
тєвий простір України: політичний та гуманітарний виміри (1991—2010). Зб. наук. ст.
Київ, 2012. URL: http:history.org.ua/LiberUA/978966-02-6441-0/3.pdf
3 Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії у новітніх
українських реаліях: аналітична доповідь / За ред. С.Ю. Римаренка; ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса
НАН України. Київ, 2014. С. 130.
346