Page 110 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

УКРАЇНА У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 рр.

Інформація С. Остапенка про невтішні результати переговорів з представни-
ками Антанти викликала негативну реакцію В. Винниченка та окремих міністрів-
соціалістів, які заявили про відставку. 11 лютого Директорія вже під головуван-
ням С. Петлюри ухвалила: «висловити свою згоду на прийняття в принципі тих
33
умов, які були висунені з обох сторін і спільно обмірковані на тих нарадах» .
С. Петлюра розраховував, що укладення угоди з представниками Антанти —
стійкими прибічниками відродження ІІ Речі Посполитої, дасть змогу дійти по-
розуміння з польським керівництвом у справі боротьби з більшовиками. Для
підготовки і підписання відповідних договорів до Одеси мали бути направлені
повноважні представники УНР. Спочатку, отримавши право укладати і підпи-
сувати угоди, переговори вів міністр закордонних справ К. Мацієвич. Потім їх
продовжила в Бірзулі урядова делегація на чолі з С. Остапенком, наполягаючи
на попередніх умовах — визнанні самостійності України, допуску її делегації на
Паризьку мирну конференцію тощо. Поступки у формі відставок В. Винниченка
і В. Чехівського дещо пом’якшили позицію французів. Було розроблено проєкт
угоди між Францією і УНР, але його не схвалив Париж. І це було закономірно,
адже прем’єр Ж. Клемансо і глава МЗС С. Пішон були палкими прихильника-
ми створення великої Польщі і відродження єдиної Росії «з автономіями для
34
народностей» . Тримісячний безрезультатний українсько-французький діалог
завершився у квітні 1919 р. відставкою уряду С. Остапенка і проголошенням но-
вим кабінетом Б. Мартоса гасла «опертя на власні сили».
Члени Директорії і РНМ усвідомлювали неможливість продовження бо-
ротьби на двох фронтах — проти Польщі і більшовицької Росії. З огляду на те,
що головну загрозу становила Червона армія, постало завдання пошуку шляхів
примирення з Польщею. Це був тривалий і складний процес, який розпочинався
наприкінці 1918 р. беззастережною підтримкою Директорією боротьби галичан
проти Польщі. Одним з імперативів Акта злуки УНР і ЗУНР, проголошеного
в Києві 22 січня 1919 р., було об’єднання військових зусиль для протистояння
польській анексії західноукраїнських земель.
У відповідь на захоплення поляками на початку 1919 р. Північної Волині
УНР створює Західний і Північно-Західний фронти . Однак обидві сторони ак-
35
тивних бойових дій не вели, оскільки поляки головні зусилля зосередили проти
Галицької, а УНР — проти Червоної армії. С. Петлюра розумів, що в польсько-
українському протистоянні відроджувана ІІ Річ Посполита має потужну під-
тримку США і держав Антанти, насамперед Франції. Саме їх глави на Паризькій
мирній конференції мали визначити повоєнну долю і Польщі, і України. Він схи-
лявся до пошуку контактів з польським керівництвом, усвідомлюючи неминуче
ускладнення відносин з галицьким проводом.

33 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918—1920.
Т. 1. С. 46—47.
34 Марголин А. Украина и политика Антанты. Записки еврея и гражданина. Берлин. С. 67.
35 Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. Львів, 1998. С. 311.
108