Page 113 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)
P. 113
Розділ 5. Відновлена УНР: боротьба за збереження державності (грудень 1918 — 1921 р.)
Постійні звіти А. Лівицького голові РНМ І. Мазепі розкривають усю склад-
ність переговорів. Польська сторона, користуючись критичним становищем
УНР, вимагала від української делегації повного задоволення своїх територіаль-
них домагань. А. Лівицький змушений був оголосити перерву в переговорах і
повернутися до Кам’янця-Подільського за директивами. 15 листопада на спіль-
ному засіданні Директорії і уряду під головуванням С. Петлюри міністр доповів
про хід переговорів.
З огляду на скрутну ситуацію було ухвалено дати згоду на встановлення укра-
їнсько-польського кордону «по лінії Бартелемі через територію Галичини і по
річці Турія через територію Наддніпрянської України, а в випадку необхіднос-
ті по річці Стирі. Зазначений територіальний кордон є той максимум, на який
42
може піти уряд» . 2 грудня 1919 р. А. Лівицький і члени делегації підписали де-
кларацію, за якою задовольнялися вимоги Польщі щодо українсько-польського
кордону. Фактично це означало відмову УНР від Східної Галичини. Гарантували-
ся права польських громадян в Україні за умови забезпечення прав українських
громадян у Польщі. Земельне питання мав розв’язати майбутній парламент Укра-
їни. Поміщики-поляки могли повернутися до своїх маєтків у Правобережній
Україні. Польська сторона погоджувалася надати військову допомогу в боротьбі
проти більшовиків, але визнання УНР пов’язувала з рішеннями Паризької мир-
ної конференції. А. Лівицький оцінив підписану від імені уряду УНР декларацію
як «створення ґрунту для реальних взаємин державно-правового характеру між
43
Польщею і Україною» . Галичани — члени дипломатичної місії висловили про-
тест проти підписання декларації і вийшли зі складу делегації.
Задоволення вимог Польщі було наслідком «Листопадової катастрофи»
УНР. Директорію вже не стримували зобов’язання перед ЗУНР, армія якої укла-
ла договір з денікінцями. С. Петлюра запросив польські війська зайняти район
Кам’янця-Подільського, а сам збирався виїхати до Польщі, сподіваючись з її до-
помогою продовжити боротьбу за самостійність України.
З моменту приходу до влади у грудні 1918 р. Директорія покладала вели-
кі сподівання на мирну конференцію, яка мала встановити справедливий устрій
повоєнної Європи, визначити статус новоутворених держав. На початку січня
1919 р. почалося формування української делегації для участі у форумі, що мав
незабаром відкритися в Парижі. Главою дипломатичної місії був призначений
Г. Сидоренко — український діяч, інженер-шляховик, міністр пошт і телеграфу
в уряді В. Голубовича. До її складу увійшли відомі політики О. Шульгин, О. Ше-
лухін, А. Марголін, В. Прокопович, В. Панейко, С. Томашівський та ін., всього
понад 60 осіб. Делегація мала представляти спільні інтереси УНР та ЗО УНР,
домагатися визнання незалежності України, виведення з її території іноземних
військ, надання збройної допомоги у боротьбі проти Червоної армії.
42 Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи. Т. ІV. Київ, 2006. С. 357.
43 Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні
документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919—1921). С. 566—569, 573.
111
