Page 116 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

УКРАЇНА У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 рр.

політиками, кореспондентами, надсилав меморандуми президії конференції, до-
водячи необхідність визнання самостійності України. Однак загострення вну-
трішніх чвар привело до спроб А. Галіпа, І. Борщака та інших членів делегації
відсторонити його від головування. Додаткові повноваження від С. Петлюри він
50
отримав надто пізно — у грудні 1919 р., а невдовзі подав у відставку .
Усвідомлюючи провідну роль держав Антанти у роботі мирної конференції,
Директорія намагалася направити насамперед до них дипломатичні місії. Сфор-
моване у січні 1919 р. українське представництво у Великій Британії на чолі з
М. Стаховським через візові перепони тільки у травні дісталося Лондона. Укра-
їнські дипломати поширювали інформацію про Україну, налагодили видання
щотижневика «Юкрейн», але так і не отримали офіційного статусу. Уряд США
зайняв ще більш жорстку позицію щодо української дипмісії, очолюваної Ю. Ба-
чинським. Держдепартамент на його ноту про встановлення дипломатичних від-
носин відповів чіткою відмовою: «уряд і народ США співчуває і симпатизує всім
народам всіх частин Росії, включаючи Україну, водночас уряд США не може ви-
знати незалежності України, або іншого уряду, який є, і відповідно не є готовим
прийняти представників цього уряду» .
51
Посольство у Франції не дістало акредитації, частково його функції пере-
брала делегація УНР на Паризькій мирній конференції. Більш вдалою була ді-
яльність представництва УНР в Італії, очолюваного Д. Антоновичем — відомим
українським діячем з певним досвідом дипломатичної праці і знанням італійської
мови. МЗС напівофіційно прийняло посольство, але відмовилося визнавати су-
веренітет України, посилаючись на позицію інших держав Антанти. Природно,
що з таким статусом українські дипломатичні місії не змогли істотно вплинути на
уряди країн перебування у справі визнання УНР суб’єктом міжнародного права.
Упродовж 1919 р. Директорія і РНМ, не маючи достатньої військової й
економічної спроможності, вели активні пошуки союзників у протистоянні зо-
внішнім загрозам. Цей процес від самого початку був ускладнений відсутністю
у політичному керівництві УНР спільного бачення зовнішньополітичної орієн-
тації. Початок російсько-української війни зруйнував сподівання українських
соціалістів на порозуміння з більшовицьким Раднаркомом. Тривалі спроби пра-
вих в уряді УНР укласти угоду з представниками Антанти завершилися безре-
зультатно. Оптимістичні сподівання на державне визнання України Паризькою
мирною конференцією не справдилися. Розходження політичних проводів УНР
і ЗУНР у визначенні стратегії боротьби за державність привели до укладання не-
природних альянсів: галичан — з Білою та Червоною арміями, наддніпрянців —
з поляками.

50 Клочко Р. У пошуках «мирного плану»: дипломатія часів Української революції.
Дзеркало тижня. 2015. 6 березня.
51 Дацків І. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інте-
ресів 1917—1923 рр. Тернопіль, 2009. С. 303—304.
114