Page 119 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 5. Відновлена УНР: боротьба за збереження державності (грудень 1918 — 1921 р.)

61
відновлюваної УНР, питання військового будівництва навіть не згадувалися .
І тільки нова більшовицька експансія, зайняття червоними військами Харкова,
стрімкий наступ на Лівобережній Україні актуалізували в середині січня 1919 р.
проблему збройного захисту республіки. Але на той час численна повстанська
армія саморозпустилася, а проведення мобілізації було неможливим через від-
сутність місцевих владних структур.
Члени Директорії не мали чіткого уявлення про кількісний склад збройних
сил УНР. В. Винниченко писав, що в середині січня 1919 р. «військовий міністр
О. Греков дав точну і докладну відповідь: по всій Україні, на всіх фронтах, з усі-
ма гарнізонами і резервами було 21.100 чоловік» . І хоча В. Винниченко «для
62
неймовірних» розкрив складові цієї цифри, прийняти її за достовірну не дозво-
ляють спогади самого О. Грекова: «загальний склад військ точно ніяк не можна
63
було встановити, але його вважали близько 70—80 тисяч» . Очевидно, ця кіль-
кість включала й регіональні отаманські формування, на які С. Петлюра покла-
дав великі сподівання.
Однак ці розрахунки виявилися ілюзорними, керівники найпотужніших
формувань не підтримали Директорію. Отаман Є. Ангел на Чернігівщині само-
вільно залишив фронт. Отамани Д. Терпило (Зелений) і О. Данченко на Київ-
щині стали на радянський бік. М. Шинкар підняв повстання проти Директорії
на Полтавщині. Н. Григор’єв, що діяв на Херсонщині, також висловив недовіру
Директорії і заявив про перехід до більшовиків. Проти влади УНР виступив і
Н. Махно. У січні-лютому 1919 р. чимало отаманських формувань із союзників
Директорії перетворилися на ворогів. Потім вони ще не раз змінювали прапори,
ставали спільниками і супротивниками УНР, воюючи проти червоних і білих ар-
мій або переходячи на їхній бік. Окремі отамани, скориставшись прихильністю
С. Петлюри, підняли проти нього військові заколоти.
У другій половині січня 1919 р. червоні війська з півночі і сходу наближалися
до Києва. Лівобережний фронт армії УНР фактично розвалився. Його коман-
дувач полковник П. Болбочан, запідозрений у зраді, за наказом С. Петлюри був
заарештований і засланий до Галичини. Наприкінці січня урядові установи УНР
спішно евакуювалися до Вінниці. Фактична відсутність впливу центральної вла-
ди на провінцію, антиурядова агітація ліворадикальних партій, дезорганізація
збройних сил, втрата контролю над територіями і населенням, наявність запасів
зброї і локальна підтримка селянства висунули в регіонах на перші ролі військо-
вих ватажків. М. Стахів писав: «Виросли неоправдані амбіції дрібних військових
начальників, що відразу хотіли бути диктаторськими генералами, тобто «отама-
нами»… Їм здавалося, що сама тільки їх громада або в крайнім разі волость (тоб-

61 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918—1920.
Т. 2. С. 391—394.
62 Винниченко В. Відродження нації. Ч. ІІІ. Київ-Відень, 1920. С. 245.
63 Воспоминания военного министра УНР генерала Грекова. З архівів ВУЧК—ГПУ—
НКВД—КГБ. 2004. № 1/2 (22/23). С. 165.
117