Page 115 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 5. Відновлена УНР: боротьба за збереження державності (грудень 1918 — 1921 р.)

політичних кіл, не знають про українську справу взагалі, про домагання україн-
45
ського народу і його уряду» .
Серед доволі численної української дипломатичної місії були прихильники
різних зовнішньополітичних орієнтацій, які нерідко виступали із суперечли-
вими заявами. Інформаційно-пропагандистські зусилля надзвичайної місії ні-
велювалися масованою антиукраїнською кампанією поляків і росіян у Парижі.
Заступник глави української делегації В. Панейко, домагаючись визнання Ан-
тантою самостійності ЗУНР, вдався до закулісних сепаратних дій, які привели
до фактичного розколу місії. Українські дипломати виступали з численними но-
тами, меморандумами, заявами, листами до керівних органів конференції і осо-
бисто глав держав Антанти, однак не змогли добитися визнання державності ні
46
об’єднаної УНР, ні окремої ЗУНР . Свою роль у цьому відіграло й те, що Г. Си-
доренко не лише не мав професійного досвіду переговорника, а й був далеким
від вишуканих дипломатичних манер, грюкаючи кулаком по столу в присутності
47
Ж. Клемансо та Р. Пуанкаре .
З огляду на відсутність прогресу в розв’язанні Паризькою мирною конферен-
цією українського питання РНМ під головуванням Б. Мартоса 12 липня ухвали-
ла викликати Г. Сидоренка «для особистого докладу про діяльність місії і про
відношення Мирової конференції до уряду УНР». Тільки наприкінці вересня
Г. Сидоренко подав голові РНМ І. Мазепі багатосторінкову доповідь про діяль-
ність місії. Звіт завершувався надто оптимістичним прогнозом: «Визнання само-
стійности Української Народної Республіки являється питанням самого близько-
го часу в залежности від наших власних сил в боротьбі за цю самостійність і від
48
нашої власної праці в будові нашої державности» . Хоч викладені Г. Сидорен-
ком умови визнання УНР державами Антанти не віщували такого сприятливого
результату: твердо стояти на самостійності і неподільності українських земель;
дотримуватися принципів демократії; скликати при першій змозі конституанту;
тримати в своїх руках Київ як столицю і Одесу як порт; не допускати державних
переворотів; рішуче боротися з єврейськими погромами тощо.
Замість Г. Сидоренка українську дипломатичну місію на Паризькій мирній
49
конференції очолив посол УНР при Ватикані граф М. Тишкевич . На відміну
від свого попередника він був спадковим аристократом з європейською освітою
і зв’язками. М. Тишкевич почав працювати як голова української делегації лише
наприкінці вересня 1919 р., коли мирна конференція вже окреслила рішення з
принципових питань порядку денного. Граф активно контактував з відомими
45 Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. Київ, 2007. С. 77—78.
46 Тимченко Р. Українські дипломати на Паризькій мирній конференції. Український іс-
торичний збірник. 2013. Вип. 16; Гриник І. Дипломатична діяльність Василя Панейка на Па-
ризькій мирній конференції. Архіви України. 2013. № 4.
47 Тиждень. 2019. 21 лютого.
48 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції (1917—1921). Київ, 2003. С. 542.
49 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918—1920.
Т. 1. С. 411.
113