Page 112 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

УКРАЇНА У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 рр.

Однак проти передових частин Галицької армії було задіяно сформовану у
Франції із закордонних і військовополонених поляків армію генерала Ю. Гал-
лера. Хоча її створювали для боротьби з Червоною армією, союзні держави до-
зволили використати армію на польсько-українському фронті і тимчасово зайня-
ти територію Східної Галичини з наступним проведенням референдуму щодо
подальшої долі цих земель. ГА змушена була у середині липня перейти Збруч і
дислокуватися на території УНР. Є. Петрушевич і галицький уряд переїхали до
Кам’янця-Подільського, де також перебували Директорія і РНМ УНР.
С. Петлюра продовжував наполегливо шукати контактів з польським керів-
ництвом. 17 липня до Польщі було відряджено військову делегацію, очолювану
полковником П. Ліпком. У директивах, підписаних С. Петлюрою, наголошува-
лося: «Як поляки не згодяться заключити договір на приємлємих для України
умовах, то звернутись з протестом до держав Антанти, підкреслюючи їм факт не-
справедливого освітлення галицького питання і обвинувачення галицької армії в
большевизмі» . П. Ліпку вдалося після переговорів у Львові з представниками
39
польського командування 31 липня підписати угоду про тимчасове перемир’я.
На початку серпня до Варшави відбула дипломатична місія на чолі з колишнім
міністром шляхів П. Пилипчуком. У листі до Ю. Пілсудського С. Петлюра підкрес-
лював, що наявність спільного ворога — радянської Росії, диктує нагальну необ-
хідність співпраці і порозуміння. Главу української місії прийняли Ю. Пілсудський
та І. Падеревський. Проте до підписання спільного документа справа не дійшла,
оскільки місію було відкликано, за свідченнями глави МЗС А. Лівицького, через
перевищення повноважень під час вироблення проєкту угоди щодо встановлення
40
українсько-польського кордону і умов розв’язання земельного питання .
Тимчасове перемир’я з Польщею дало можливість об’єднаним збройним
силам наддніпрянців і галичан провести наступальні операції проти Червоної
армії і зайняти 30 серпня Київ. Однак ситуація ускладнилася конфронтацією з
Добровольчою армією, що переросла в білогвардійсько-українську війну. Восени
1919 р. українські війська відступали, бракувало зброї і спорядження, серед во-
яків ширилася тифозна пошесть. С. Петлюра і Є. Петрушевич періодично про-
водили наради в пошуках прийнятного виходу з кризового становища. Погляди
керівників істотно розходилися. Є. Петрушевич і командувач УГА М. Тарнав-
ський, вбачаючи в Польщі головного ворога, схилялися до замирення зі Зброй-
ними силами Півдня Росії. С. Петлюра, навпаки, був переконаний у необхід-
ності військово-політичного союзу з Польщею. З цією метою на початку жовтня
1919 р. було сформовано дипломатичну місію на чолі з заступником голови РНМ
А. Лівицьким, до якої ввійшли й представники галицького уряду .
41
39 Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи. Т. ІІІ. Київ, 1999. С. 104—105.
40 Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатич-
ні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919—1921). Київ, 2016. С. 553.
41 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918—1920.
Т. 1. С. 539.
110