Page 122 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

УКРАЇНА У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 рр.

шений був спиратися на колишні повстанські загони. Однак їх масова відмова
підтримати Директорію, самовільне залишення фронту, перехід до червоних
військ, дезорганізація тилу, єврейські погроми змусили розпочати боротьбу з
цим явищем. За свідченнями начальника військової контррозвідки М. Чоботарі-
ва, ця боротьба не була послідовною і спрямовувалася проти найбільш одіозних
73
ватажків . Однак з травня протидія розкладницькій отаманщині набуває більш
системного характеру. До неї було залучено Державний військовий інспекторат,
Контррозвідувальний відділ штабу Дієвої армії, Політичний департамент МВС,
Державні слідчі комісії, Надзвичайний військовий суд. Реорганізація армії з на-
півпартизанської в регулярну дозволила замінити непрофесійних і амбітних ва-
тажків кадровими військовими. Це сприяло зміцненню армійської дисципліни,
зменшенню кількості заколотів у тилу, приборканню отаманської сваволі. Хоч
74
остаточно отаманщину як явище подолати не вдалося .
Подальше ускладнення становища Дієвої армії змушувало С. Петлюру знову
звертатися до послуг отаманських загонів. Один з найамбітніших ватажків Ю. Бож-
ко, який мріяв стати гетьманом Січі Запорозької, спочатку підтримав Директорію,
потім відмовився визнавати її владу. У травні С. Петлюра призначив його коман-
диром дивізії, але згодом він вийшов з-під контролю. Спроба арешту некерованого
отамана військовою контррозвідкою провалилася. У жовтні С. Петлюра знову до-
ручив отаману формування військового з’єднання, але вже через місяць Ю. Божко
разом з іншими отаманами вчинив заколот і намагався перейти на бік Червоної
75
армії. В отаманській міжусобиці він і був застрелений за наказом О. Волоха .
На кінець листопада — початок грудня 1919 р. припав останній помітний
рецидив отаманщини. У найдраматичніший для УНР час, коли фактично було
втрачено армію і територію, на державній нараді у Старокостянтинові йшлося
про перспективи визвольної боротьби. С. Петлюра, прем’єр-міністр І. Мазепа,
полковник Ю. Тютюнник висловилися за перехід до партизанських форм бороть-
би в тилу денікінських військ. Прикметно, що у своїй промові головний отаман
наголосив: «Не думайте, що нам можна базуватися тільки на повстанцях. У на-
шій боротьбі грало і гратиме рішаючу ролю регулярне військо» . Саме в цей час
76
О. Волох з групою інших отаманів виступив проти С. Петлюри, захопив частину
державної скарбниці і перейшов на бік Червоної армії. Отаман-боротьбист, як і
лідери партії, згодом вступив до КП(б)У, став радянським службовцем і закінчив
життя на початку листопада 1937 р. як «контрреволюціонер», «націоналіст» і
«терорист» у сумнозвісному карельському урочищі Сандормох .
77
73 Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна спадщина Миколи Чебо-
таріва). Київ, 2003. С. 31.
74 Митрофаненко Ю. Отаманщина як суспільний феномен Української революції періоду
Директорії 1918—1919 років: дис. … канд. іст. наук. Дніпропетровськ, 2011. С. 15.
75 Савченко В. Авантюристы гражданской войны: Историческое расследование. Харьков,
2000. С. 226—231.
76 Петлюра С. Вибрані твори і документи. Київ, 1994. С. 165.
77 Савченко В. С. 199—226.
120