Page 125 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)
P. 125

Розділ 5. Відновлена УНР: боротьба за збереження державності (грудень 1918 — 1921 р.)

          мається на віру, оскільки її верифікація є справою надзвичайно копіткою, можли-
          ва лише стосовно окремих епізодів і не здатна внести істотні корективи у подані
          вище загальні кількісні показники жертв єврейських погромів.
              Полеміку міжвоєнної доби щодо особистої причетності / непричетності
          С. Петлюри до єврейських погромів перенесено і в сучасну українську дослід-
                                             86
          ницьку і публіцистичну літературу  . Очевидно, С. Петлюра як головний ота-
          ман військ, а згодом голова Директорії, особисто відповідальний за насильства,
          вчинені проти євреїв на території УНР, зокрема вояками Дієвої армії. Відомі
          також його невиправдані симпатії до окремих отаманів, які відзначилися бру-
          тальними діями щодо мирного населення. Водночас численні документи голов-
          ного отамана, РНМ, штабу Дієвої армії свідчать про намагання вгамувати по-
          громну стихію, виявити винуватців, організувати допомогу потерпілим. Слід
          мати на увазі, що частину погромів здійснювали місцеві селянські загони, ура-
          жені побутовим антисемітизмом і не завжди підвладні навіть своїм отаманам.
          Зрозуміло, що ні С. Петлюра, ні уряд УНР не можуть нести відповідальність за
          злочини проти єврейства, скоєні іншими силами на території України. Можна
          цілком погодитися з думкою відомого американського дослідника Г. Абрамсо-
          на: «Довести, що Петлюра був відповідальний за погроми як суб’єкт, немож-
          ливо; дійсно, всі доступні свідчення вказують, що він аж ніяк не був органі-
          затором погромів. З іншого боку, як очільник держави він повинен був нести
          відповідальність за вчинки своєї армії, незважаючи на те, що сам досить слабко
                           87
          контролював її» .
              Отаманщина доби Директорії УНР — деструктивне суспільне явище, яке
          характеризується домінуванням військового начала над усіма сферами суспільно-
          го життя. Вона збочувала революційний потенціал українського народу, підрива-
          ла підвалини державності, ослаблювала боєздатність збройних сил, активізувала
          регіональний сепаратизм, породила жорстокі погроми єврейства. В кінцевому
          підсумку отаманщина стала одним з визначальних внутрішньополітичних чин-
          ників, що спричинив втрату національної державності та поразку Української
          революції.
              Союз Пілсудський — Петлюра. Наприкінці листопада 1919  р. рештки
          української армії виявилися затиснутими на невеличкій території на Волині. На
          заході — поляки, на північному сході — більшовики, на південному сході — де-
          нікінці. Становище Армії УНР було розпачливим. Бракувало їжі, одягу, ліків, не
          кажучи вже про зброю. Вояки втратили боєздатність. Генерал В. Сальський на
              86  Литвин С. Симон Петлюра у 1917—1926 роках. Київ, 2000; Сергійчук В. Симон Пет-
          люра і єврейство. Вид. 2-ге, допов. Київ, 2006; Єкельчик С. Трагічна сторінка української ре-
          волюції: Симон Петлюра та єврейські погроми в Україні. Симон Петлюра та українська на-
          ціональна революція: Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України. Київ, 1995;
          Солдатенко В. Україна в революційну добу. Історичні хроніки-есе. Рік 1919. Київ, 2010; Сол-
          датенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. Київ, 2007.
              87  Абрамсон Г. Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу (1917—1920).
          Київ, 2017. С. 146.
                                              123
   120   121   122   123   124   125   126   127   128   129   130