Page 131 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 5. Відновлена УНР: боротьба за збереження державності (грудень 1918 — 1921 р.)

пішли б. Зараз їх так ненавидять, що в селі самий найбідніший каже, що він не со-
глашається на більшовизм... Ніхто не соглашається на большовизм. Його прямо
101
ненавидять...» . Розуміючи це, більшовики тримали в Україні понад мільйонну
Червону армію, яка займалася придушенням антирадянських виступів.
У січні 1921 р. на засіданні РНМ УНР у Тарнові було ухвалено рішення ор-
ганізувати Повстансько-партизанський штаб. Паралельно при представництві
Генерального штабу Польщі у Львові було створено український відділ, який ор-
ганізовував розвідку і пересилання в Україну своїх агентів і був фактичним при-
криттям Повстансько-партизанського штабу.
На польсько-радянській лінії розмежування було створено пункти, через
які в підрадянську Україну йшли розвідники, кур’єри, пересилалася література.
З польського боку кордон для українських повстанців був відкритим. Аналогічні
заходи проводили і в Румунії. У Бухаресті, Яссах, Кишиневі в тісній співпраці з
румунським генштабом діяли осередки українських повстанців. Українське радіо
впливало в потрібному напрямі на підрадянське населення, а на правому березі
Дністра створювали повстанські бази. Радянська сторона помічала активність
серед українців у Польщі та Румунії. Народний комісаріат закордонних справ
РРФСР неодноразово надсилав ноти протесту цим країнам щодо збільшення
числа нелегальних переходів через лінії розмежування.
У серпні 1921 р. був готовий план повстання. 23 жовтня С. Петлюра при-
значив командувачем Повстанської армії Ю. Тютюнника. Наступ українці вели
на трьох напрямах — бессарабському, подільському та волинському. Першою ви-
ступила бессарабська група. Однак її удар виявився найбільш слабким. У кількох
сутичках поблизу Тирасполя українці зазнали поразки і повернулися на терито-
рію Румунії.
Похід подільської групи був більш успішним. Вона пройшла рейдом 1 500
кілометрів, приєднуючи місцеві повстанські загони. Однак була змушена повер-
нутися за Збруч після інформації про невдачі волинської групи. Хоча саме на це
військове формування командувач Другого Зимового походу Ю. Тютюнник по-
кладав основні надії. Це була найбільша, найкраще озброєна і вишколена група
військ Армії УНР. Після перших успішних прикордонних боїв повстанці дійшли
до Коростеня, на короткий час зайняли вузлову залізничну станцію, чим паралі-
зували рух потягів на великій території північного заходу УСРР. Однак невдовзі
більшовики підтягнули нові резерви, які значно переважали сили повстанців.
Вирішальний бій відбувся 17 листопада поблизу с. Малі Миньки. Українські
підрозділи зазнали катастрофічної поразки. Врятувалися трохи більше сотні во-
яків Повстанської армії. Решта загинули або потрапили в полон. Червоні пропо-
нували полоненим перейти на службу до них. Після категоричної відмови 359
вояків було розстріляно поблизу с. Базар. Ця страта стала трагічним символом

101 Файзулін Я., Скальський В. Перелоги Української революції: Другий Зимовий похід Ар-
мії УНР. Київ: Вид-во імені Олени Теліги, 2008.
129