Page 145 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 6. Республіка західних українців (листопад 1918 — липень 1919 р.)

березня на Наддніпрянщині перебувала делегація ЗО УНР, очолювана Є. Пе-
трушевичем. У Проскурові він уперше взяв участь у нараді як член Директорії.
Однак попри пафосні публічні заяви про важливість спільних зусиль на шля-
ху до створення об’єднаної української держави, керівництво обох республік з
огляду на різноспрямованість військово-стратегічних цілей було змушене вдава-
тися до дій, які підривали й знецінювали проголошені в Акті злуки соборницькі
ідеї. С. Петлюра, усвідомлюючи неспроможність збройних сил УНР одночасно
вести війну на два фронти проти польської і Червоної армій, вперто шукав мож-
ливості замиритися з Варшавою.
У той час, коли Галицька армія вела тяжкі бої на польсько-українському
фронті, до Польщі відправляли здебільшого таємні військово-дипломатичні місії
УНР для досягнення перемир’я. Перші посланці не виконали поставлених за-
вдань, оскільки польська сторона однозначно вимагала передачі під її юрисдик-
цію Східної Галичини і Західної Волині. Залаштункові дії С. Петлюри стали ві-
домі керівництву ЗО УНР, викликавши закономірні роздратування і недовіру.
Негативний вплив на розвиток взаємовідносин обох державних центрів
справляла політична криза в УНР. Члени Директорії О. Андрієвський і Є. Пе-
трушевич перебували в Галичині, куди після відставки уряду С. Остапенка пере-
бралися частина колишніх міністрів та лідерів українських опозиційних партій,
насамперед соціалістів-самостійників. Тут знайшли притулок і чимало дезерти-
рів з Дієвої армії УНР.
Вимоги С. Петлюри повернути колишніх урядовців і військових, позбавити
їх повноважень та державних коштів не дали результатів. Навпаки, вони поглиб-
лювали недовіру керівництва ЗО УНР до нього. Зокрема, Є. Петрушевич вважав
необхідною заміну головного отамана: «Українська справа загибає, казав він, під
командуванням Петлюри. Армія йому зовсім не вірить, бо він не є військова лю-
дина. Чому він так тримається за те командування і не передасть його досвідченій
31
людині, як от хоч би Греків та інші?» . Тож Галицька армія не виконала наказ
С. Петлюри виступити на протибільшовицький фронт, а уряд ЗО УНР відмо-
вився звітувати про використання виділених РНМ УНР коштів. С. Голубович
заявив, що обидва уряди рівноправні, а Державна скарбниця є спільною .
32
Тим часом опозиційні до С. Петлюри діячі, зокрема член Директорії О. Ан-
дрієвський, інспірували спробу державного перевороту. За їх підтримки коман-
дувач Волинської групи військ отаман В. Оскілко 29 квітня 1919 р. оголосив себе
головнокомандувачем збройних сил УНР, заарештував членів уряду, вимагав об-
33
рати головою Директорії Є. Петрушевича і скликати Установчі збори . Заколот
вдалося ліквідувати, однак цей інцидент поглибив кризу у відносинах політичних
проводів галичан і наддніпрянців.

31 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921. С. 159.
32 Нариси історії Української революції 1917—1921 років: у 2 кн. Кн. 2. С. 199—200.
33 Оскілко В. Між двома світами. Ч. І. Рівне, 1924. С. 47; Мартос Б. Оскілко і Болбочан.
Спогади. Мюнхен, 1958. С. 14—17.
143