Page 157 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 7. Радянські держави в Україні (1917—1920)

неминучий, як би над нею не сміялися ті, хто називають себе революціонерами,
1
але нічого не тямлять в революції» .
Аналізуючи природу радянської державності, видатний український вче-
ний Іван Лисяк-Рудницький наголошував: «Українську РСР можна найкраще
зрозуміти, якщо розглядати її як утілення компромісу між українським націона-
лізмом і російським централізмом — звичайно, не у сенсі формальної угоди, що
постала наслідком переговорів, а радше як вияв фактичної рівноваги антагоніс-
тичних суспільних сил, жодна з яких не була наскільки міцною, щоб утвердитися
2
повністю» .
Незважаючи на протиборство російських більшовиків та основних пред-
ставників українського руху, їхні головні цілі від початку не були протилежними
за векторами. Саме тому і став можливим визначений І. Лисяком-Рудницьким
компроміс. Першочерговим завданням українського визвольного руху було від-
стоювання національно-культурних прав українців. Своєю чергою більшовики
намагалися насамперед досягти централізації управлінських структур та еко-
номічних ресурсів — саме тому вони погодилися на створення національної за
формою, але радянської за змістом України. Гасла українського визвольного руху
в дещо модифікованому вигляді було використано для встановлення контролю
над Україною.
Національно-культурні питання для більшовиків не були першочерговими,
однак з огляду на уніфікаційні завдання планованого комунізму все-таки роз-
глядалися як нехай і другорядна, але завада. Сукупність зазначених причин і ви-
значала характер еволюції української радянської державності у 1917—1920 рр.,
зигзаги у втіленні якої залежали здебільшого від потужності та впливовості укра-
їнського національно-визвольного руху на тому чи іншому етапі.
Проблему майбутнього державного устрою більшовики розглядали задовго
до повалення самодержавства. Тобто плани такого устрою існували, але Україна,
навіть у квазідержавному вигляді, в них не фігурувала. Зокрема, аксіоматичним
для більшовиків було таке твердження В. Леніна: «Марксисти, звичайно, став-
ляться вороже до федералізації і децентралізації — з тієї простої причини, що
капіталізм вимагає для свого розвитку якомога більших і якомога більш центра-
3
лізованих держав» . Однак подальші спостереження за настроями суспільства
та аналіз подібних процесів у Європі спонукали до пошуків шляхів урахування
національно-визвольного руху.
Вихід було знайдено у формальному визнанні «права націй на відокремлен-
ня»: саме так з 1913 р. почали тлумачити наявний з 1903 р. пункт партійної про-

1 Ленин В.И. Доклад о внешней политике на объединенном заседании ВЦИК и Мос-
ковского Совета 14 мая 1918 г. Полное собрание сочинений (далі — ПСС). Т. 36. Москва,
1974. С. 335.
2 Лисяк-Рудницький І. Природа української радянської державності. Історичні есе: у 2 т.
Т. 2. Київ, 1994. С. 458.
3 Ленін В.І. Критичні замітки з національного питання. ПЗТ. Т. 24. С. 139.
155